Село моє! а скільки маємо
і радості й опіки, бо
у житті для кожного
були огріхи…
Ти прямо ішов, Вовчинець —
буйні вітри у тебе гостювали
чисті сніги автографи поклали,
а земляки (хто як умів)
свої привіти
з далей рідненькому зіслали.
Сто, тисячі, мільйони днів
в роботі, праці, у труді,
ти брате мій, як вулкан, у кожному кипів…
І були кулі, були гулі, були долі,
Та ти не плакав, Вовчинець,
лише стогнав, лише у скроні
ти бив, неначе в дзвони:
«Мої рідненькі, мої кохані діти,
де б ви не були — своєму дереву
не ламайте віти!»
І я почув, і нині кажу всім:
Вовчинець — мій оборонець,
Вовчинець — мій спортовець,
Вовчинець — мій улюбленець!
Літа, літа, літа…
вже крила в слави виросли широкі,
вже у легенди-вовка ноги довгі,
вже корінь з дев'яти зерен
найменші обійняли школярі.
А ми, поважнії сільчани,
які були — такі самі…
І дітям, правнукам голосим се:
Життя — уроки — варт їх знати!
А, втім, на службі маємо Тараса:
«…Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…»
І мовлю я на всенький світ:
Село моє — є козацький рід,
Село моє — є Україно пишноцвіт.
Живе, князює в росах Вовчинець —
зі мною в творчості — багато літ…
І Києву, Парижу, Лондону щодень гарячий
з Бистриць шле привіт, привіт, привіт!
Богдан Козак