Коли розпочалася Перша світова війна, австрійський уряд провів загальну мобілізацію. Із Вовчинця було мобілізовано 17 чоловіків (1880-1897 р. н.), вісім відгукнулося на заклик Української Головної Ради (УГР) і вступили до Українських Січових Стрільців (УСС)[1]. Із мобілізованих у цій війні загинули Дмитро Веретко, Михайло Дебенко, Василь Гайдей, Микола Масник, Григорій Слижук. Іван Світний після Листопадового зриву [2] перебував в Українській Галицькій Армії (УГА) і, будучи пораненим, потрапив у польський полон, де його закатували, вирізавши спочатку йому на спині тризуб.
Із добровольців УСС загинули учитель Іван Рудакевич, 1875 р. н. , та його син Василь, 1897 р. н. Про це розповів Ю. Гуцулів [3].
Російські вояки часто жорстоко поводилися з нашими людьми. І коли хтось давав знати, що до Вовчинця наближаються москалі, то люди з переляку ховалися хто куди. Один селяин, крикнувши до жінки, щоб тікала, сам заховався під тачку, а жінка побігла за город і заховалась в осоці, неподалік від хреста.
Саме в той час, 22 серпня 1914 р., Станиславів та прилеглі до нього села захопили російські козаки 2-ї дивізії [4], частина яких була розквартирована у стодолі Захарія Зрайка. Деякі з них займались злодійством та насильством. Але, на щстя, тут перебували недовго, і вже на початку 1915 р. їх витіснили австрійські війська і УСС.
Декілька вояків австрійської армії теж розквартирувались у З. Зрайка. Між ними були чех і хорват. Чех іноді звертався до дружини Зрайка Парані з проханням: " Мамка, зготуй мі крумплі (картоплі)".
28 липня 1916 р. Станиславів зі сходу захопила 9-та російська армія під командуванням Лечинського [5]. Їй протистояли об'єднані австро-угорські війська, що окопались на північно-західному боці від ріки Бистриці Солотвинської. Австрійці встигли евакуювати людей у Ґмінд (Австрія) із сіл, що підпадали під лінію фронту - Ямниці, Клузова і Вовчинця (крім Курисівки і частини Саймів).
Російські солдати викопали окопи в лісовій частині Вовчинецької гори, в урочищах Стінка і Посіще. Звідти періодично обстрілювали австрійські позиції.
Російські солдати, як і перед тим козаки, теж розквартирувались у стодолі З. Зрайка, часто бували і в хаті. Були злодійкуваті. Крали у людей коней, корів, свиней, птицю, різні продукти та одяг. Один селянин ночував у стайні і пильнував, щоб не вкрали корову. Вночі туди заліз злодій-москаль, а селянин з вилами в руках крикнув: "То хто?!". Москаль із переляку і собі закричав: " То что?!" Корова була врятована. Час від часу солдати влаштовували вечірки - забави. На одній із них москаль пішов у танець, приспівуючи:
Сова в лісі, солдат в стрісі,
Стріху дере, сало бере.
Тоді всі хати були під солом'яною стріхою. Зараз же один селянин, який був на цій вечірці, поліз на горище за солониною і побачив, що стріха продерта, а солонини нема.
Іншим разом москаль запросив у танець старшу жінку, скинувши при цьому з неї кожух. Під час танцю другий москаль став приспівувати:
Гуляй, гуляй, бабушка,
А вже нету кожушка.
А бабушка добре йдьот,
А кожушок пропадьот.
І справді, після закінчення танцю жінка вже не знайшла кожуха. Ось так під музику (гармошку) москалі грабували селян. По - їхньому це були жарти.
Між воюючими сторонами, крім перестрілки, були і затишні дні, коли солдати з обох сторін переговорювались між собою (переважно українці) і навіть братались. Згадують, що на Великдень обмінювались свяченим. Під час перемир'я підбирали поранених та ховали убитих [6].
У серпні 1916 р. російські війська пішли в наступ у напрямку Клузова, але австро-угорці зустріли їх шквальним вогнем, внаслідок чого з боку російських військ було багато вбитих та поранених. Деяких поранених принесли на Зрайкове подвір'я та до стодоли. Одні з них просили пити, а інші - щоб їх добили.
Невдовзі російська армія відступила. Тоді до окопів в урочищі Посіще підійшов хлопець Василь Ушко і був убитий австрійським вояком. Діти збирали в окопах патрони, які охоче купували жиди і добре за них платили [7]. В цьому плані жиди були передбачливі.
Внаслідок перестрілок у центрі Вовчинця було зруйновано ряд будинків, школу, млини, дріжджовий цех, одну із фабрик. Корчма, її заїжджий двір, які утримував жид Фаєр, були пошкоджені.
Селяни думали, що москалі більше не повернуться, однак влітку 1917 року Станиславів і Вовчинець зайняла 8-ма російська армія під командуванням генерала Корнілова та комісара Бориса Савєнкова.
Це була армія Тимчасового уряду Росії, вояки якої поводились найбільш жорстоко. На щастя, їх скоро вигнали польські улани на чолі з поручником Мостицьким (24. 07. 1917) [8].
У 1917 р. до Вовчинця почали повертатися поранені односельці. Першим прибув підхорунжий Андрій Новицький, який перебував в УСС. При вибуху російської гарматної кулі він отруївся хлором. Вдома довго лікувався іі відживлявся молоком. Генерал Брусилов визнав, що російські війська застосовували хімічні "снаряди" [9].
Про А. Новицького згадується в книзі "Українські Січові Стрільці", є його фотографія під час бою [10]. Він належав до 4-ої сотні, якою командував сотник І. Носковський, але не повідомляється, де воював. (ФОТО - 10) [11].
Повернувся Микола Лапінський, який у Відні переніс операцію на гланди. Там він познайомився з австрійським капралом, що грав у духовому оркестрі. Від нього Микола і собі навчився грати на трубі.
З італійського фронту після поранення повернувся Микола Ушко. Його та М. Лапінського зарахували у Станславові до оркестрової групи УСС (40 осіб), яка грала під час визначних подій. А такі події були, оскільки з січня до липня 1919 р. Станиславів був столицею ЗУНР [12]. Оркестровці зі Станиславова вітали Симона Петлюру, коли той приїздив сюди (26 лютого 1919 р. ). [13].
Після поранення на російському фронті повернувся Михайло Веретко в ранзі поручника. Перед мобілізацією він закінчив ґімназію. Доброволець Михайло Витвицький служив у тій же сотні, що і Роман Купчинський. Він був наймолодшим музикантом із Вовчинця, але мав музикальні здібності, талант, грав на кларнеті і привернув увагу Р. Купчинського. Оркестр під керівництвом Купчинського розважав не тільки військових, але і мирне населення, що було поблизу дислокації оркестровців. Цей оркестр грав і в одному з мандруючих цирків. Цікаво, що Р. Купчинський не тільки керував оркестром, але й дресирував до танців під оркестрову музику свою кобилу Ганьку, яка найкраще танцювала польку. Про це розповіла донька М.Витвицького Параня (ФОТО 11,12)
Михайло Возняк розповідав, що він повернувся з італійського фронту на Україну, вступив до війська Симона Петлюри. За його словами, населення східних областей України часто зустрічало їх вороже. Українським воякам дорікали: "Ви почто сюда пришли? Забирайтесь до себе!". Найбільш вірогідно, що це був наслідок більшовицької агітації. Тут своїх приймали за чужих, а чужих за своїх, за що згодом дорого розплатились. Коли галичани наближались до Проскурова (тепер Хмельницький), то на підступах до міста по них почали спорадично стріляти. Тоді С. Петлюра дав наказ взяти місто штурмом. І коли ввійшли до передмістя, то ніякої армії не виявили, тільки багато жидів сиділи на лавках і розмовляли. Хтось з українців підказав галичанам, що по них стріляли жиди. С. Петлюра дав другий наказ зробити обшук у них і забрати зброю. За Проскуровом більшовики виставили проти галичан велику армію мусульман, які за їхньою традицією стріляли, сидячи в позі "лотоса". Поки такий воїн приготувався до пострілу, то галичани встигали його вбити. За словами Михайла, "це була добра ціль". На місце попереднього появлявся новий воїн. І так з ранку аж до вечора. Ввечері стрілянина припинялась. На другий день вранці мусульман уже не було. Отже, рештки їх відступили. На подальшому шляху до Києва більшовики чинили невеликий опір.
Михайло побував у "чотирикутнику смерті", перехворів на тиф. У критичний час він і ще група стрільців перейшли до Чехословаччини, де перебули більше року. Там Михайло працював кухарем. Згодом колишні стрільці повернулись додому. Михайло одружився, мав дітей і прожив ще досить довго.
Про Семківа Михайла Кириловича, 1896 р. нар., розповів його син Василь. Він був мобілізований до австрійської армії у 1914 р. і направлений на італійський фронт. Після капітуляції Австрії (1918) він з іншими галичанами повернувся поїздом через Молдавію до Кам'янця-Подільського. Там його призначили сотником УГА, яка спочатку воювала з російською армією, що знаходилась на північному березі ріки Дністра. Перед Великодними святами українці з обох боків фронту порозумілись між собою і домовились разом святкувати Великдень. Через деякий час сотню, якою командував М.Семків, направили в Галичину, щоб зупинити наступ поляків. М. Семківу довелося воювати під Бродами. В одному з боїв обстрілював із кулемета поляків, котрі наступали. Сталось так, що він залишився без прикриття, чим скористався поляк, який підкрався ззаду і вдарив його прикладом рушниці по голові, після чого Семківа помістили в тюрму, довкола якої була вода. Там прикували в такому місці, що ноги знаходились по коліна у воді. Через два тижні його та інших 15 в'язнів вивели на подвір'я тюрми з метою розстріляти. На щастя, до в'язнів підійшов польський капітан, котрий звідкись знав Семківа. Він дав наказ відправити арештованих на роботу в портове місто Ґданськ. Там їх дуже погано харчували, хліб був наполовину з трачиною (тирса). Щоб потрапити в туалет, треба було пройти 12 постів, на кожному з яких їх били. В'язнів заставляли переносити на пароплави мішки вагою 70 кг. За такий мішок брались 4 чоловіки і все одно падали. Тоді польський офіцер наказав звільнити полонених на один місяць від роботи і за цей час відгодувати їх нормальними харчами. Набравшись сил, Михайло вирішив втекти. Добирався додому в нічний час, залазячи на верхи вагонів. Так він добився до Станиславова (ФОТО 13).
Повернувся додому і Дмитро Борисюк, колишній машиніст бронепоїзда “Вірний син України”. Дмитро був мобілізований в 1914 р. Його направили на італійський фронт. У війську він доставляв амуніцію і продукти з Відня до Чорногорії та Герцеговини. Останній раз відбув на фронт, коли Австрія капітулювала, а у Львові була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Під час розвантаження вагонів Дмитро почув галицьку говірку і повідомив землякам, що в Галичині уже проголошена ЗУНР і їм не варто продовжувати безглузду війну. Галичани просили Дмитра перевезти їх на батьківщину. Без відповідних документів він не міг цього зробити. Тоді вояки запропонували захопити в австрійців бронепоїзд, а Дмитрові - вмовити машиніста бронепоїзда, щоб той хоч трошки відчинив двері. Коли між дверима появилася щілина, один жовнір вставив туди кінець кріса, а другий з допомогою товаришів пробрався всередину і відчинив двері повністю. Після цього всю обслугу поїзда пов'язали. Українці зайняли місця у вагонах, і Дмитро повів поїзд через Югославію, Румунію і Чернівці до Снятина, а звідти - до Станиславова. У Станиславові дуже зраділи наявності бронепоїзда, бо військовим необхідно було зламати укріплення поляків біля станції Брошнів, де вони були замасковані в лісистій місцевості і не пропускали поїздів у бік Стрия. Військове командування, що перебувало у Станіславові, вирішило послати спереду фальшивий поїзд зі старих вагонів, а за ним - бронепоїзд. Туди під'їхали вранці, до схід сонця. Як тільки поляки почали обстрілювати вагони старого поїзда, із бронепоїзда вдарила канонада. Дорога до Стрия стала вільною, і уже можна було доставити із Дрогобича нафту і нафтопродукти, яких потребували Станиславів і прилеглі до нього райони. Через деякий час син І. Фрака Петро сфотографував те місце бою. На світлині було видно всі зруйновані польські позиції. Згодом бронепоїзд був скерований до Львова для його оборони. Але через зраду командування він не зробив жодного пострілу по польських позиціях у Львові. Зі Львова бронепоїзд взяв курс на Одесу через румунську територію. Тут наше командування допустило ще одну помилку, бо Румунія була ворожою до України. На станції Мармурушигат румуни заблокували дальший проїзд бронепоїзда і знищили обслугу. у тому числі й кочегара, який виглянув у вікно. Дмитро в той час зійшов з поїзда, заховався під одним із вагонів, а ввечері відповз зі станції і вдало добрався додому. (ФОТО – 14) Дмитро Борисюк
Про ці події розповів син Дмитра Борисюка - Володимир. Два з тих епізодів описав Орест Петраш [14].
Повернулись додому ще чотири добровольці УСС. Це Галущак Василь Олексійович, 1896 р. н., Федорів Михайло Іванович, 1900 р. н., що воював під Львовом і Жовтими Водами, Пилип'юк Михайло Васильович, 1898 р. н., що брав участь у поході на Київ під командуванням С. Петлюри, та Дмитро Масник, 1897 р. н.
На початку 1919 р. було проведено мобілізацію до УГА. Але частина новобранців дезертирувала, в тому числі і вовчинецьких. Один батько навмисно послав своїх двох синів з тією метою, щоб їх там обмундирували.
Якщо проаналізувати військові події 1914-1921 рр., то можна зробити висновок, що найбільше прагнення розпочати цю війну мала Росія. З її намови в Сербії було вбито австрійського намісника престолу.
Здійснена революція в Росії в лютому 1917 р. привела до утворення УНР, яка надіялась отримати автономію. Тимчасовий уряд на чолі з Керенським не був прихильний до України, а ще більш ворожими виявилися більшовики, що захопили владу в Росії внаслідок державного перевороту в жовтні 1917 р.
У час воєнних подій створилась ситуація, внаслідок якої Україна здобула незалежність, але не змогла її втримати. На це було багато причин. Найголовніша з них та, що Україна мала багато ворогів і майже не мала друзів. Лише кілька австрійців та німців допомагали УГА. Війська, послані Антантою на придушення більшовизму, пішли в першу чергу душити Україну (армії під командуванням Галлера та Денікіна).
Великої помилки припустився М. Грушевський, який був проти створення міцної української армії.