Вовчинець та сусідні з ним села опинились під польською окупацією в другій половині 1919 р. Крім того, що Польща завоювала Галичину, 11 червня 1919 р. до Станиславова прибула представницька комісія від країн Антанти з метою підписання меморандуму про насильницьке приєднання Східної Галичини до Польщі [1]. В перші роки окупації люди пристосовувались до нових порядків. Повертались евакуйовані і почали упорядковувати або відбудовувати свої оселі. Майно, яким володіли селяни і дідич при Австрії, так і залишилось за ними.

Відомості про приналежність земельних угідь жителям Вовчинця знаходимо в географічному словнику за 1893 р. [2].

Так, в 1890 р. поміщицьке орне поле дорівнювало 417 морґам (мґ), а рілля всіх мешканців - 894 мґ. Панські пасовища - 174 мґ, а селянські - 66 мґ, панський ліс - 371 мґ, а ліси інших людей - всього 4 мґ(1 морґ = 0,56 га).

З цього приводу Ю. Гуцулів порівнював пана з Гулівером, а селян із ліліпутами [3].
Ґальперн вирішив випробувати трактор із залізними колесами. Оскільки трактор дуже затолочував ґрунт і груз у вологій землі, то він від нього відмовився.
Крім постійних робітників, урожай збирали наймані за "арнарію" (пайку). Так, збіжжя жали за десятий або одинадцятий сніп, картоплю копали за сьоме відро або кошик, траву косили за сьому копицю сіна, а конюшину - за десяту.
Після жнив діти ходили на панське поле і збирали колосся, і за це їх не карали.
У Ґальперна були два польові жондци - Григорій Гусір та Григорій Юрчишин, при фільварку - Лілієнфельд, який був дуже прискіпливий, за що Гуцулів назвав його “п'явкою” [4]. Найбільш поблажливим був Юрчишин.
Із самого початку польської окупації, а може, і раніше Ґальперн продавав парцелі (земельні ділянки) під будову на лані, що був близько до Станиславова. Так виникло нове поселенння під назвою "Софіївка". За народним переказом (одного старшого чоловіка із Софіївки), багатий пан, із числа перших поселенців, назвав його на честь своєї доньки, яка трагічно загинула. Однак на КК значиться урочище Софіївка (сектор F), яке існувало до поселення. Можливо, що там раніше загинула дівчина Софія, бо то були болотисті місця, і вона могла втопитись.
Характерно, що перших 10-15 років реєстрація народження, шлюбів та смерті населення Софіївки здійснювались священиком вовчинецької церкви, що зумовлювало великий приріст населення Вовчинця[5].
В 1924 р. Ґальперн відремонтував ґуральню, яка була заснована в 1913 р. [6] і пошкоджена у час війни. Вона знову запрацювала. З 1926 р. стала до ладу ґіпсярка, де розмелювали і випалювали ґіпс [7], власником якої, за словами В. Галущака, був жид Зусман, а машиністом - український патріот Іван Михайлишин, що знав німецьку мову. Ґіпсярка знаходилась на підніжжі гори біля дороги, що вела до Колодіївки. Тут працювали Храбатини, яких прозивали "мохначі". Дехто твердить, що поблизу того місця була фабрика, але що там виготовляли, ніхто не пам'ятає. Можливо, там обробляли ґіпсові камені.
На щастя селян, Ґальперн був доброзичливою людиною і багатьом допомагав матеріально. Він ходив по селі і якщо бачив, що в когось хата дуже стара або валиться, тому підвозив зі свого лісу дерево. За невелику плату селяни брали дрова з його лісу .
Якщо К. Ґальперн був розумним господарем, то його діти мали іншу вдачу і погляди. Молодший син Артур та його сестра пропонували батькові роздати землю селянам, бо вони стояли на комуністичних позиціях, і їх ледве не спіткала доля "ухильників - троцькістів" [8].
Після смерті К. Ґальперна (1930) маєтком управляв його старший син Дольо. Як каже Гуцулів, "цей гульвіса розбазарював маєток батька" [9]. У 1937 р. Ґальпернів маєток викупив українець Лаврук, родом із с. Чорнолізців, який перед цим був на заробітках в Америці.
Більшість селян в основному займалися обробітком землі та утриманням домашніх тварин і птиці.
Вид занять бідніших селян був досить різноманітним. З однго боку, вони працювали на вузьких "фитликах" землі [10], а з другого - мусіли заробляти на прожиток у дідича, на різних роботах у Станиславові або займатись промислами.
Поляки мали ту перевагу, що їх охочіше брали на роботу у Станиславові. Українці змушені були влаштовуватись на гірші роботи і часто сезонні або випадкові. При Австрії люди із Курисівки працювали в цегельні фірми "RAUCH", яка знаходилась на тодішній вул. Новий світ (тепер Хмельницького). Воду брали з великого природного ставу (тепер там розміщено декілька баз).
Поряд із тією цегельнею було льодосховище, куди взимку завозили лід, який влітку використовувався для охолодження багатьох продуктів і, в першу чергу, морозива, яке тоді називалося "льоди". Між цегельнею і водосховищем був невеликий парк, де росли ясени, дуби, клени і липи. Три липи збереглися досі, а льодосховище частково зруйноване і законсервоване.
В 20-х рр. у Станиславові стала до ладу друга потужна цегельня фірми "PATRIA", власником якої був жид Вайнгартен (можливо, це був син або внук Менделя Вайнгартена, що мав кращі землі в Княгинині [11]. Вона знаходилася ближче до Вовчинця, поряд з урочищем Ставищі. Тепер там - птахокомбінат, пожежна служба та медтехніка.
Туди влаштувались на роботу Михайло, Василь та Іван Возняки. Михайло і Василь залучили своїх синів - Василя та Івана, а Василь - свого колегу Івана Зрайка. Там заробіток був досить добрий, але праця - важкою. Все робили вручну. Іван згодом розповідав, що в один час вони застрайкували, а Вайнгартен найняв штрейкбрехерів, з якими Возняки вступили в бійку і перемогли. Вайнгартен змушений був підвищити плату. Іншим разом брати Возняки воювали з "батярами", які вимагали грошей.
Частина селян працювала у Станиславові на будовах, де умови також були нелегкими: цеглу носили на плечах, піднімаючись вгору по риштованнях. Деякі взимку заготовляли і возили до міста дрова, інші ходили з пилкою і сокирою найматись різати і рубати дрова, здебільшого - жидам.
У Вовчинці була достатня кількість ремісників, щоб забезпечити потреби дідича та селян. Окремі з них шукали роботу в Станиславові. Постійні заробітки мали будівельники, ковалі, стельмахи та столяри.
Здібними будівельниками були Григорій, Микола та Василь Кулинії , а також Михайло Дебенко.
Коваль Старом'янський мав кузню на роздоріжжі сучасних вулиць Т.Шевченка та Лугової. Тепер там будинок ще стоїть, але в ньому ніхто не живе. При Австрії кузню мав Леопольд Бернатович (Курисівка), яка згодом перейшла до його молодшого сина Михайла. Про кузню старшого сина - Йосипа, викуплену в дідича, уже згадувалось.
У кузнях підковували коней, виготовляли сапи, серпи, металеві деталі для возів, плугів, плужків, борін тощо.
Стельмахи робили дерев'яні деталі для вищеназваних знарядь праці, а також побутові столярні вироби: вікна, двері, ліжка, бамбетлі, які були вдень лавками, а вночі розсувними ліжками, мисники, куфри (скрині), лавки та ін. Стельмахи кооперувалися з ковалями. Стельмах Іван Базилевич (Курисівка) співпрацював із М. Бернатовичем.
Ще здавна селяни вирощували коноплі, які вимикували, сушили, в'язали у снопи і обмолочували. З насіння одержували цінну і смачну олію або розтирали його в макітрі, додавали води. і виходило штучне молоко. Обмолочені снопи вимочували у воді, знову сушили, а потім відділяли волокно від стебел на терлиці, вичісували його на дротяному гребені. Очищене волокно (повісмо) намотували на куделю і пряли нитки за допомогою ручного веретена. Згодом можна було придбати ніжну прядку, на якій виготовляти нитки було легше і швидше.
Нитки намотували на мотовило, з якого знімали мітки. Ще після певних операцій нитки накладали на ткацький верстат і виготовляли полотно.
Дуже здібним ткачем у Вовчинці був Іван Витвицький (при Австрії), а згодом - його син Василь. Ткачами були також Михайло Кавака , Василь Новицький та ін.
Виготовляти шерстяні нитки і ткати з них сукно вмів жид Йосько, за що його прозвали "Йосько-прядун". Григорій Бажан шив одяг із шерстяних тканин.
Здібними шевцями були Олекса Козак, Михайло Витвицький, Михайло Ярошевський, Йосип Новогродський, Іван Костишин.
Уміли обробляти камені Йосип Гайдей, Йосип Чагур, Григорій Гайдей та ін.
Універсальним майстром із ремонту металевих виробів був Йосип Ґрадко. Він поєднував у собі здібності механіка і ювеліра. Слюсарну справу знали Володимир Николюк та Михайло Зрайко, який виготовляв запальнички, латав металевий посуд, обтягував дротом розбитий глиняний (череп'яний) посуд. Він навіть сконструював радіоприймач. Запам'яталась російська пісня, почута з цього радіо: "Зачем нам розлучаться, зачем в разлуке жить - ведь лучше обвенчаться и друг друга любить".
Добрим мостобудівником був Василь Бугай. У 1936 р. він керував будівництвом дерев'яного моста через Бистрицю, який згодом з'єднав центр села із Зарікою, Колодіївкою та Добровлянами. Він будував мости і в інших селах. Практично, усі вміли городити плоти з лози (ФОТО - 15). Тепер такі плоти прикрашають "корчми", в тому числі в урочищі Гербище. Із лози раніше плели кошниці для зберігання кукурудзи в косах, а також кошики різної форми та розмірів.
Мало селяни займалися рибальством і в'язанням віників. [12].
У Саймах П. Галущак мав олійню. Тут була організована колективна праця (один одному допомагав підсмажувати сім'я, молоти його і, особливо, витискати олію на пресі).
Здібними столярами були Білінські (Занитеча). Цей фах передавався і передається з покоління в покоління.
Білявський виконував графічні написи на папері, камені і металі.
Були у Вовчинці і пасічники. Велика пасіка знаходилась на горі біля урочища Вертеби, і це місце так і назвали "Пасіка". На КК (сектор W) біля урочища Ниви з гірки.