28 серпня 1939 р. у Москві був підписаний договір між Молотовим (СРСР) та Рібентропом (Німеччина) про ненапад, а також таємна угода про поділ Польщі.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, зайнявши Лемківщину, Підляшшя, Холмщину і західну частину Галичини по лінію Сокаль – Львів -Стрий. Решту території Західної України мав зайняти СРСР, який перед вводом своїх військ бомбардував території, які збирався захопити.

Тоді вранці одного вересневого дня бомби посипались і на територію Вовчинця, зокрема на урочища Криниці від Підлужжя та Кутище над цегельнею. Хоч понад десять бомб потрапили тільки на поле, Михайло Галущак загинув (він разом з Іваном Чопиком, якого лише поранило, пасли коней). Остання бомба впала на один із будинків Софіївки. Тут обійшлося без жертв.

Радянські війська були введені на територію Галичини 17 вересня. Перші червоноармійці прибули до Вовчинця на конях. Побачивши на читальні "Просвіти" синьо-жовтий прапор, командуючий крикнув: "Снять!".

Перед цим йшла німецько-польська війна, на початку якої поляки подекуди понаклеювали плакати із зображенням велетенських гармат із підписом: "Сільне старгі готови". Згодом одна учителька "Рідної школи" пожартувала: "Сільне старгі готови до уцєчкі", тобто до втечі.

В урочищі Кутище над цегельнею розміщувалась польська зенітна батарея. На диво, ці гармати були ліліпутами в порівнянні з зображеними на плакаті. Хоч німецькі літаки, що бомбардували деякі польські об'єкти, летіли досить низько, проте кулі зеніток до них не долітали. Час від часу польські літаки мали курс у бік Румунії. Казали, що на них були польські втікачі.

За кінними червоноармійцями невдовзі прибули солдати на вантажних машинах-полуторках. Вони швидко здружилися з малими хлопцями і дарували їм олівці та возили їх на машині. Хлопці звикли до солдатів і самі просили: "Солдат, дай карандаш".

Спочатку багато людей були раді приходу радянської армії. Найбільше були задоволені жиди. Вони мали привілеї і захопили у Станиславові головні адміністративні посади. Одна жидівка Фаїна казала своїй знайомій Анастасії Костишин, що "ми вже вас маємо в мішку, тільки зав'язати".

На першому тижні окупації в селі була створена радянська адміністрація: голова сільської ради та десятники. Головою було обрано Михайла Семківа, а одним із десятників був Возняк Василь Миколайович. Десятники почали розподіляти між селянами панське майно: коні, корови та поле. Одна корова призначалась на чотири сім'ї, що не мали корів. Вони годували і доїли її за чергою.

Поле було поділене несправедливо. Одним дістались готові посіви, а іншим - незасіяне поле або засіяне конюшиною, яку треба було переорювати.

У Вовчинці була заборонена "Просвіта", радикальна партія, товариства та організації. Хористам було дозволено співати тільки народні та радянські пісні. Так само оркестровці могли грати дозволені мелодії.

Поступово почались "реформи" і в школах. "Рідну школу", в якій тоді навчався автор і яка знаходилася на подвір'ї за "Соколом" (тепер вул. Грушевського), було переведено на початку жовтня у приміщення монахинь Василиянок (тоді по вул. Петра Скарги). Із самого початку всіх учнів завернули на один клас назад, а тих, що були на першому курсі гімназії, - до шостого класу. Потім заборонили молитись перед уроками і зняли зі стін образи. На наступний рік (у сьомому класі) залишилося мало попередніх учителів: один поляк (викладав креслення), одна жидівка (історію) та дві учительки зі східних областей (географію і біологію).

22 жовтня 1939 р. більшовики організували вибори до Установчих зборів Західної України. У список депутатів була включена і учителька колишньої "Рідної школи" Олена Петрунів. Обрані депутати 27 жовтня ухвалили включити Західну Україну до УРСР. Формально це було названо "возз'єднання Західної України з УРСР".

Поступово селяни довідувались про справжню суть радянської системи. Про це розказували солдати, що служили в Радянській армії, та деякі приїжджі зі східних областей України. Один солдат розповів, що до їхнього села (Вінницька область) прибув агітатор і закликав селян "підпирати" радянську державу. а хтось із селян запитав: "На який бік похилилась радянська держава, що її треба підпирати?". Цього було досить, щоб на наступний день приїхав "чорний ворон" і забрав цього чоловіка раз і назавжди.

Михайлові Зрайку знайомий розповів, що коли він учився в Київському вузі, викладання велося виключно російською мовою. Їхня група звернулась до адміністрації вузу, щоб їм викладали українською мовою. За це їх усіх розстріляли, скидали в яму і прикидали зверху невеликим шаром землі. Він був тільки поранений і вночі вибрався з ями, дійшов до знайомих, котрі його підлікували. Після цього він жив під іншим прізвищем.

У лютому 1940 р. стало відомо, що розпочалась радянсько-фінська війна. Люди здогадувались, що СРСР напав на Фінляндію. Війна ця тривала всього один місяць і закінчилась підписанням мирного договору. Згодом агітатор пояснював, що Радянський Союз змушений був підписати мирний договір із Фінляндією, оскільки на її території були висадились англійські війська.

Учасник цієї війни Сергій Чернявський розказував, що там полягло багато радянських солдатів і в тому числі багато українців.

У 1940 р. на вовчинецькому полі поблизу урочища Лани коло дороги був збудований аеродром для літаків поштової і санітарної служб. Його обслуговувало троє людей із Вовчинця. А. Ґрабко перед приземленням літака підстелював брезентове полотно. Федь Шага і Василь Малярук сторожували. Ф. Шага побудував для льотчиків невелику хату з дерева. На початку 1941 р. цей аеродром був перенесений до Тисмениці. У 1940 р. органи НКВС почали викликати декого з селян на допити. Один селянин розповів, що його били тригранною кантівкою. М. Зрайка викликали і питали, для кого він виготовляв зброю. Він якось зумів відговоритись, і його відпустили, бо фактично зброї він не виготовляв.

У кінці 1940 р. Біля 90 чоловіків із Вовчинця були мобілізовані до армії. Із них Григорія Возняка зарахували до зенітної артилерії. У час навчання артилеристи цілились у надувний мішок, якого тягнув літак. Сталось так, що замість вцілити в мішок вони попали в літак. Після цього артилеристів відпустили додому. Інших захопила війна і більшість з них загинули на фронтах. В "Книзі пам'яті України" згадується про двох загиблих : Василя Вихованця та Михайла Галущака, обидва 1919 р.н.[3]. Катерина чопик назвала ще 9 загиблих : Петра Витвицького, Василя Веретку, Стаха Масника, Василя Вихованця, Василя Бойка, Василя та Григорія Бугая, Василя Зрайка та Івана Галущака. Перебули війну : Петро Данилюк, який перебував в облозі Ленінграда, був поранений і залишився у Росії. Там залишився і Федір Фащук. У 1946 р. до Вовчинця повернулись : Федір Парипа в ранзі старшини з багатьма медалями, Іван Чопик, Василь Кулиній, Дмитро Лапінський, Микола Олійник, Микола Храбатин, Василь Григораш та інші. В.Григораш під час служби в армії був арештований і суджений. Після звільнення переїхав до вивезеної дружини Марії і там ще перебував під наглядом до звільнення (1956).

При тій радянській владі щораз важче ставало з продуктами харчування та одягом. Люди змушені були довго стояти в чергах, займаючи їх ще вночі. Особливо важкою виявилась весна 1941 р. Для всіх мешканців міста і сіл товарів не вистачало. В чергах багатьох людей обкрадали злодії.

На початку 1941 р. органами НКВС була заарештована група осіб з колишніх радикалів та каменярів. Це Григорій Гайдей, Василь Гринишин, Василь Бугай, Іван Базилевич, Іван Мокляк.

У 1940 р. радянські уповноважені та агітатори примушували селян Вовчинця вступати до колгоспу. Наслухавшись розповідей про радянську колективізацію, люди під різним приводом відмовлялись. У свою чергу радянська адміністрація довго тримала їх у заперті. Під час такої агітації одна жінка, що сиділа в першому ряду, промовила: "Боже, Боже". Агітатор почув ці слова і від злості вигукнув: "Бозяй не бозяй - все одно колгосп буде". І справді частину людей їм вдалося заставити подати заяви про вступ до колгоспу - найбільше із Занитечі. В кінці 1940 року вони таки створили невеликий колгоспи на базі відібраного обійстя заможного селянина Михайла Гнатюка, який змушений був тимчасово жити в родича Василя Мокляка (Заріка). Головою колгоспу став Йосип Безкостий, а Микола Ушко - ветеринаром.

Приблизно з 8 червня 1941 р. над Станіславом почали літати німецькі розвідувальні літаки. Іван Возняк сказав, що через два тижні почнеться війна між Німеччиною і СРСР. Про це повідомили німці-колоністи, що проживали біля Тисмениці.

І дійсно, війна розпочалася 22 червня 1941 р. Підтвердженням цього було бомбардування німецькими літаками аеродрому та інших об'єктів у Станіславі.

На Вовчинецькому лані, де був аеродром, та на горі розміщувалась зенітна батарея Олексія Муравйова. Хоч зенітники інтенсивно стріляли по німецьких літаках, проте в перший день війни їм не вдалося збити ні одного. Тільки на другий день зенітники, що розташовувались на горі, збили один літак, який впав біля с. Тязева [2]. Муравйов подав неправдиві дані про збиття біля Станіслава його зенітниками семи німецьких літаків. Як тільки почалась війна, то радянська влада провела мобілізацію. Із Вовчинця було мобілізовано двадцять одного чоловіка (з1907 до 1919 року народження). З них 9 були направлені на роботу на Новотрубний завод Первоуральського р-ну Свердловської обл. Возняк Василь Михайлович там помер, Ілько Бугай, Василь Галущак, Іван Данилів, Григорій Кулиній, Михайло Момут, Федь Шага, Федь Юрчишин (там помер) та Василь Хлібкевич. За словами В. Галущака, там були дуже важкі умови, голод. Інші 12 чоловіків були відправлені на фронт. З них загинули Антон Галущак, Галущак Михайло Васильович, Галущак Михайло Петрович, Федір Галущак, Михайло Веретко, Василь Вихованець, Антон Костишин, Василь Фащук, Василь Храбатин, Михайло Якубів та Іван Яцура. Більш детально про дату і місце їх загибелі подано в "Книзі пам'яті України" [3].

Возняк Іван Миколайович був мобілізований у форшпани (підвезення армійцям продуктів, амуніції та ін.). Після одного з бомбардувань він залишився відрізаним від війська і повернувся додому.

Із викладеного видно, що СРСР був набагато гіршим за польських окупантів. Якщо в 1939 р. життя ще було терпимим, то в подальшому ставало щораз важчим. Зростали репресії і насильство. Те, що мало бути найгіршим, перервала війна.