Незважаючи на підписаний мирний договір між СРСР та Німеччиною, обидві ці держави готувались до війни між собою. За словами Віктора Суворова (колишнього радянського розвідника), СРСР впродовж 1939-1941 рр. готувався до наступальної війни з НІмеччиною [1], тобто напасти першим. Гітлер випередив Сталіна на два тижні.
Через кілька днів від початку війни радянська армія почала відступати на схід, залишаючи по обочинах дороги багатьох солдатів, котрі знемагали. [2].
Над станіславською тюрмою піднявся дим. Там енкаведисти спалювали документи, сліди злочинів.
Відступаючи, червоноармійці знищували позаду себе все, що могли: підривали мости, склади з боєприпасами та ін. Один із таких складів знаходився між селами Ямниця, Клузів та Угринів Долішній. Останні червоноармійці та енкаведисти покинули Станіслав 25 червня. Впродовж тижня Станіславщина була без влади. За цей час багато людей кинулись грабувати магазини. При цьому підлузькі випередили вовчинецьких. Дехто набрав борошна по кілька мішків, а багатьом не дісталось нічого або дістався непотріб. Одна вовчинецька жінка набрала близько десятка гарних коробок. Коли за містом відкрила одну коробку, в ній виявився бюст Леніна.
Інша група людей направилась до станіславської тюрми, сподіваючись побачити живими близьких та знайомих. Але замість живих вони побачили багато закатованих. О. Дем'янів згадує, що бачив страшні картини: священика, котрий був прибитий до стіни, жінок з розпоротими животами [3].
Про інші види катування повідомила Марта Когутяк [4]. Іван Возняк розповів, що бачив закатованих у спеціальних печах, в які заставляли влазити в‘язнів, припікаючи їх ззаду гарячим залізом. З такої печі вилізти було неможливо. Багатьох вивезли і розстріляли в Дем'яновому Лазі та інших місцях.
Живими в ту ніч залишилися ті, хто не відгукувався на виклик. Із вовчинецьких відізвався Іван Мокляк, і його не стало. Інші, після деякого затишку, виламали стіну і посеред ночі вибралися з території тюрми. Втечу з тюрми описав Ігор Дейчаківський [5]. Потім Іван Базилевич розповідав, що його з товаришами заарештували за спробу висунути кандидатом у депутати Івана Михайлишина, який працював в ґіпсярці машиністом.
Через тиждень після відступу червоних до Станіслава прибули угорські війська, яких ніхто не зустрічав.
А 30 червня у Львові була проголошена Українська держава під проводом ОУН і її керівника Степана Бандеру. Крайову владу очолив Ярослав Стецько. Німців це обурило, і уже 5 липня вони арештували Степана Бандеру, а 11 липня - Ярослава Стецька. Невдовзі були заарештовані й інші члени уряду [6].
На початку липня на міському цвинтарі були поховані люди, закатовані енкаведистами.
12 липня у Станіславі був створений український уряд, до складу якого увійшли єпископ Григорій Хомишин, голова обласного управління Іван Сем'янчук і представник ОУН Роман Рибчук. Українці радісно зустріли цю подію. Угорщина в той час підтримувала нейтралітет, завдяки чому українське представництво тут протрималось довше, ніж у Львові. Почала виходити українська газета "Станіславські вісті", яка інформувала населення про діяльність уряду, про стан справ на Станіславщині та на радянсько-німецькому фронті.
Для підтримання порядку була створена українська поліція, якою у Станіславі керував колишній директор "Рідної школи" і викладач німецької мови Микола Гева. Із Вовчинця у Станіславській поліції служили Михайло Галько, Михайло Балан та Храбатин Іван Дмитрович, 1912 р. н,, який перед приходом Радянської армії відступав разом з німцями, а згодом опинився в Англії.
7 серпня угорське військове командування було замінене на німецьке. При цьому Галичина під назвою "Дистрикт Галичина" була приєднана до "Генеральної Губернії" з центром у Кракові.
В Галичині німці дещо краще ставилися до українців, ніж у східних областях України. Тут був дозволений Український Крайовий Комітет, який згодом став Українським Центральним Комітетом (УЦК). Він керував Окружними Комітетами, які змушені були виконувати розпорядження німецького губернатора.
Було певне полегшення в культурно - освітньому житті. У Вовчинці відновили свою діяльність хоровий гурток, в якому виділявся чоловічий хор, духовий оркестр та драматичний гурток, який, крім попередніх п'єс, ставив "Марш Чернігівського полку", "Жидівка - вихристка", "Вертихвіст", "Непроханий гість" , “Як червона калина кров’ю процвітала” та "Відьма". Футболісти Вовчинця продовжували грати з командами сусідніх сіл.
На промислових курсах навчались Василь Возняк, Михайло Дебенко, Василь Храбатин та ін. Був створений дитячий садок (захоронка) (ФОТО - 24)
На початку вересня українська поліція була приєднана до німецької в присутності М. Геви, який командував українською поліцією, та німецького командування.
Війтом у Вовчинці було обрано Василя Кулинія, а секретарем - Григорія Гайдея. Одночасно була створена сільська поліція. Порушників порядку били нагайками.
У серпні повернувся Лаврук і відібрав у людей коней, корів та поле. Але німці теж виявилися грабіжниками. На початку 1942 р. вони забрали в Лаврука поле і фільварок, створивши "ліґеншафт", схожий за змістом на колгосп.
На початку 1942 р. в гірських та передгірських селах виник голод, причинами якого були надмірні заготівлі (контингенти) хліба для німецьких окупантів, а також велика повінь в 1941 р., що затопила багато посівів. Люди із Вовчинця ходили в Тернопільську область, де можна було обміняти різні речі на зерно.
За словами Григорія Храбатина, 1927 р. н., у Вовчинці від голоду помер Степан Храбатин. Деякі люди були спухли з голоду. В селі забили тривогу про голод, і сільська управа організувала кілька кухонь з обідами для голодуючих. На Курисівці така кухня поміщалась у хаті Михайла Бернатовича. Це врятувало багато людей від голодної смерті.
У 1942 р. німці заарештували всіх злодіїв із Вовчинця. Відкупився після арешту тільки Іван Зрайко, який зразу ж виїхав до Німеччини і там перебував до приходу радянських військ. Він розказував близьким знайомим про свої злодійські пригоди, про те, що він частіше бував із компанією у Підлужжі, Підпечарах та Угорниках.
На початку 1942 р. із Вовчинця до Німеччини забрали близько 59 осіб, переважно з бідніших родин.
У 80-х роках був складений список тих, що повернулись із Німеччини, але він виявився неточним. Більш точний список автор склав сам на підставі опитування людей, який подається нижче.
Список осіб, що були вивезені до Німеччини
а) Ті, що повернулись після закінчення війни:

1. Бугай Іван Васильович.
2. Веретко Володимир Васильович.
3. Веретко Ганна Дмитрівна.
4. Веретко Василь Прокопович.
5. Веретко Ганна Василівна.
6. Гаврилюк Олена Юрківна.
7. Гайдей Анастасія Михайлівна..
8. Гульман Василь Олексійович.
9. Данилюк Михайло Федорович.
10. Дебенко Петро Григорович.
11. Зрайко Василь Ількович.
12. Зрайко Іван Михайлович.
13. Іванків Петро Олексійович.
14. Ільницька Ганна Андріївна.
15. Кирилюк Олена Михайлівна.
16. Кирилюк Варвара Михайлівна.
17. Ковальчук Марія Семенівна.
18. Козак Дмитро Петрович.
19. Михайлів Катерина Дмитрівна.
20. Новицький Дмитро Дмитрович.
21. Новицька Марія Іванівна.
22. Олексишин Марія Арсенівна.
23. Пилип'юк Марта Гнатівна.
24. Устинська Катерина Михайлівна.
25. Пилип'юк Галина Гнатівна.
26. Проців Дмитро Михайлович.
27. Стадник Василь Федорович.
28. Тамарчук Катерина Петрівна.
29. Храбатин Анастасія Степанівна.
30. Храбатин Марія Степанівна.
31. Храбатин Олексій Степанович.
32. Храбатин Катерина Ільківна.
33. Яцура Григорій Юркович.
34. Яцура Марія Петрівна.
35. Рочняк Федір Степанович
36. Храбатин Марія Іванівна.
37. Гайдей Марія Дмитрівна.
38. Бережницька Катерина Григорівна.
39. Витвицький Петро Іванович.
40. Покотило Василь Григорович.
41. Кавака Ярослав Васильович.
42. Ґрабко Антон Йосипович - втік з Німеччини в кінці 1943 р.

б) Особи, не введені у вищеназваний офіційний список:

1. Філя Франик.
2. Писаній Гелена.
3. Чагур Іван.

в) Ті, що не бажали повернутись (опинилися в діаспорі):

1. Возняк Іван Васильович (переїхав у Шотландію).
2. Возняк Гелена Василівна (переїхала в Шотландію. Там вийшла заміж за українця).
3. Зрайко Євдокія Онуфріївна (переїхала в Шотландію).
4. Литвин Василь Іванович ( З Австрії перейшов до Югославії, де загинув у 1980 р.). Николюк Ярослав Васильович (переїхав до Австралії. Там одружився. Помер 1996 р.)
5. Безкостий Микола Йосипович.

г) Малолітні остарбайтери:

1. Стропиш Олена Михайлівна.
2. Гайдей Василь Йосипович.
3. Білецька Катерина Пилипівна.
4. Храбатин Микола Михайлович.
5. Зрайко Катерина Іванівна.
6. Парипа Іван Панькович.
7. Галущак Михайло Юркович.
8. Білецький Мар'ян Кирилович.

Про стан справ у Галичині в 1942-1944 рр. засвідчує приповідка:

Німецька Ґаліція,
Українська поліція,
Польська валюта,
Жидівська покута.

Якось активісти села довідались, що німці мають намір забрати великий церковний дзвін. опівночі вони зняли його і закопали під яблунею в саді вдови Федора Витвицького, що загинув у Першу світову війну.
Починаючи із серпня 1942 р., німці створили у Станіславі "баудінст" - табір праці, куди насильно набирали молодь, що досягла 18-річного віку. Основними наглядачами тут були німці і поляки, які жорстоко ставилися до укранців.
Так, Йосипа Драбчука і Федора Гнатковського із Сільця, а також Василя Дебенка із Вовчинця і ще сім хлопців ґестапівці заарештували, звинувативши у причетності до товариства "Лугу" та ОУН. Їх перекинули в концтабір с. Свєнтослав Сколівського району на Львівщині. Там над ними дуже знущались. Одному з них вдалось втекти. Він добрався до боївки УПА "Мухи", члени якої визволили решту в’язнів, перебивши охорону та адміністрацію [7].
Одна група хлопців із "баудінсту" чистила потік - 1. У розмові з людьми хлопці скаржились, що їм не надавали належної медичної допомоги. Втекти звідти вдалося Володимирові Николюку. Він вступив до УПА.
У грудні 1942 р. фашисти створили жидівське "ґето" в південно-західній частині Станіслава. Вовчинецькі люди перевозили туди жидівське майно .
Поступово німці посилили репресії проти українських патріотів. Щоб залякати населення, вони афішували прізвища розстріляних і попереджували проти спроб чинити німецькій владі опір.
Найбільший злочин на нашому терені нацисти вчинили у станіславському драмтеатрі (14 листопада 1943 р. ) під час показу вистави В.Барнича "Шаріка". Тоді було заарештовано 140 осіб. Із них 27 розстріляли (17 листопада 1943 р. ) біля жидівської божниці. Розстріляний був і Бойко Дмитро Федорович із Вовичнця, 1915 р. н., селянин, патріот, член ОУН. Із числа заарештованих 30 осіб було направлено на роботу до Німеччини.
У відповідь на репресії окупантів почав зароджуватись рух опору в формі озброєних партизанських загонів Української Повстанської Армії (УПА), які були створені спочатку на Волині та Поліссі в 1941 р, а згодом - і в Галичині. Вони обороняли українське населення від німецьких каральних загонів та червоних партизанів. Військовим керівником УПА став Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка).
У травні-жовтні 1943 р. з Путивля через Волинь, Галичину в Карпати пройшли радянські партизани під проводом Ковпака, яких у серпні 1943 р. розбили німці та загони УПА,     спочатку біля Яблуниці, а кінцево - в районі с. Заріччя. З того часу центр УПА було перенесено до Галичини.
Тут велась активна підготовка до боротьби з військами СРСР, що наближались до Галичини. У Вовчинці підпільний осередок ОУН очолили Г. Гайдей, В. Бугай, М. Бернатович, Григорій Храбатин, Михайло Засядко та ін. У М. Засядка згодом розміщувався кущовий штаб УПА.
Спочатку основним посередником і станичним був М. Бернатович. Тоді існував пароль "Чи готові колеса?". Бернатович відповідав: "Через два тижні". Хоч існував пароль, Бернатович двічі потрапляв у скрутне становище: перший раз, коли зв'язківці приїхали з Тисмениці і почали говорити польською мовою, і другий, коли прибув зв'язківець у німецькій військовій уніформі. У кінці 1943 р. вовчинецький осередок ОУН ввійшов до УПА.
Вовчинець був одним із пунктів маршруту до Чорного лісу із сіл, що розміщені на південний схід від нього. У 1942 і 1943 рр. до УПА із Вовчинця вступили Антон Пракс ("Мороз"), Микола Кулиній ("Баран"), Іван Писаній ("Рулан"), Микола Масник, Михайло Гайдей, Василь Гайдей та ін.
У квітні 1943 р. німці погодились на формування української дивізії "Галичина". Це давало можливість уберегти багатьох галичан від переслідування. Були випадки, коли до цієї дивізії вступали хлопці, що підлягали арештам.
Досі існують розбіжності стосовно доцільності створення дивізії "Галичина". Більшість фахівців позитивно оцінюють її появу. Такі армії створювали і інші колишні поневолені народи. Тільки власна легітивна армія здатна захистити свій народ від сваволі ворогів.
Факт існування дивізії "Галичина" ще й досі коле наших ворогів. Про це свідчить створений в Англії звульгаризований фільм про неї. Дивізійники англійцям багато допомогли, працюючи як полонені на кар’єрі. Більш вірогідно, що цей фільм сфабрикований на замовлення ворожої Україні держави. Про історію створення дивізії та подальшу її долю детально написав Петро Шевчук[8]. Цікаві статті надруковані в газеті “Галичина”[9, 10, 11]. Із Вовчинця до дивізії вступив 21 чоловік. Після грунтовного вишколу дивізія в кінці червня 1944 р. була перекинута на фронт для оборони відтинку Львів-Броди по обидва боки залізниці. На вказаному відтинку радянська сторона запланувала великомасштабну офензиву з метою оточення і розгрому німецьких оборонних позицій і захоплення після цього Галичини та інших територій. Радянська сторона тут сконцентрувала 2200 танків, 3000 літаків, 13900 мінометів, 2806 самохідних гармат, 845000 вояків.
Німецька армія була виснажена і ослаблена внаслідок переведення кращих частин на західний фронт. 4-та бронетанкова армія, до котрої направили галичан, нараховувала всього 50 танків, а авіації майже не було. Радянська сторона вирішила знищити дивізію "Галичина" в зародку, щоб не дати загартуватись у боях. За словами учасника цих боїв Михайла Мокляка (1925 р. н. ), ворог переважав дивізійників в десять разів у живій силі і техніці. Бої тривали з 18 до 23 липня. Радянські війська зуміли оточити німців і галичан трьома кільцями. Для того, щоб прорватися, необхідно було пробитись через ці три кільця та ще й перейти залізничне полотно, яке було на підвищенні. І все - таки було вирішено прориватись з оточення. Найважче було протистояти ворожим танкам. Виручили фауст - патрони, якими було знищено багато радянських танків. В одному із епізодів галичани і німці проривались поміж танками. Одним це вдавалося, а інші потрапляли під них. У цьому бою загинуло понад 7000 осіб, із них, за словами Михайла Мокляка, - найбільше артилеристів. Із вовчинецьких загинуло п‘ятеро: Василь Веретко, Петро Галущак, Микола Покотило, Василь Федорів та Іван Якубів.
З оточення вийшло близько 1500 осіб. [11]. Серед них - 13 вовчинецьких. Частина з них потрапила в полон (автор розмовляв із двома колишніми полоненими). Це були батько і син, які по дорозі обміняли військову форму на полотняну, зафарбовану в зелений колір. Їх прізвище, мабуть, Ділетчук. Інші повернулися додому. З них - 9 вовчинецьких. Всі вони вступили до УПА. Ще одні об'єдналися з куренем, що не був в оточенні, і перейшли на Закарпаття. Поступово до них приєднувались інші групи, в тому числі 200 осіб із вишколу старшин. Створена група, близько 11000 осіб, була направлена в Словаччину для захисту від червоних парашутистів.
У січні 1945 р. до дивізії надійшов наказ йти маршем до Словенії (Югославія). Дорога була сніжна і важка. Вояки ще не дійшли до вказаної території, як надійшов новий наказ - повернутись до Австрії, де дивізійники мали вступити в бій із більшовиками у Штірії. Там вони захистили замок Гляйхенберг від багаторазових атак більшовиків.
12 березня 1945 року Німеччина визнала Український Національний Комітет на чолі із генералом Павлом Шандруком. Шандрук назвав дивізію "Галичина" Першою українською дивізією Української Національної Армії. Щоб не потрапити в більшовицький полон, командування дивізії, яка налічувала близько 12 тис. осіб, вирішило перейти з фронту за ріку Мур, а далі - на територію, окуповану західними державами. Кілька разів вони відбивали спроби червоноармійців перетнути їм дорогу. Одна частина дивізії була інтернована англійцями, а друга - американцями. До англійців потрапив Михайло Храбатин із Вовчинця. Він працював у таборі для військовополонених адміністратором табірного театру. Після звільнення з полону працював секретарем Союзу Українців Британії та Об'єднання Військових Українців в м. Лію. (ФОТО 25-30). Був щедрим жертводавцем на національні цілі. Вже будучи хворим, Михайло приїздив у рідне село (1994). Він помер в Англії в 1996 р.
Іван Григораш після звільнення з табору важко працював у кар'єрі, добуваючи камінь. Про його місце перебування довідався через газету Михайло Малярук і забрав Івана в Аргентину, де він влаштувався на роботу, а згодом одружився. У 1999 р. він приїздив до Вовчинця.
Іван Витвицький після звільнення з табору виїхав до Естонії і там, одружившись, осів. У 1998 р. також приїздив до Вовчинця.
З тих, що повернулись до Вовчинця і вступили в УПА, загинули Іван Масник ("Чумак"), Юрій Масник, Василь Федорів. Були впіймані військами КДБ-НКВС і засуджені Мокляк Михайло Іванович (на 10 років), Дмитро Галущак (на 15 років), Михайло Григораш (на 10 років)(ФОТО 31). Легалізувались і залишились живими два Михайли Мокляки - Іванович і Пилипович, Володимир Храбатин, Новицький Михайло Дмитрович, 1920 р. н., та Борисюк Олексій Васильович.
У грудні 1943 р. трагічно загинув Василь Підгаєцький, охороняючи залізничний міст під Хриплином. Його (був у формі української поліції) зачепив залізним гаком поляк - помічник машиніста з поїзда, що проходив. Охоронця моста через Бистрицю Солотвинську - Дмитра Устинського заарештували ґестапівці і закатували за те, що він пропустив через залізничний міст підпільників з ОУН-УПА (лютий 1944 р. ).
Навесні 1944 р. радянські легкі двокрилі літаки "кукурудзяники" майже щовечора скидали невеликі бомби на різні об'єкти, в тому числі - нестратегічного значення, випускаючи одну або декілька освітлювальних ракет на парашутах. Німецьким зенітчикам не вдавалось вловити такий літак прожекторами і збити. Характерно, що такі нальоти відбувались в один і той же час - о 10-й годині вечора. Про них поляки склали вірш - приповідку:

Юж дзєсьонта на дзеґажу,
Зараз "Іван" сєу покаже,
Уцєкайцє, вшисци, в дзюри,
Бо он бендзє сипаць з ґури.

Тут "Іван" - радянський льотчик разом з літаком. Кілька бомб "Іван" скинув і на Вовчинець, біля роздоріжжя сучасних вулиць Потічної та В. Бугая. У вербах між вул. В. Бугая і потоком 2 розміщувалось кілька німецьких автомашин, а німці спали в хатах на землі, підстеливши матраци. Одна бомба попала в хату Василя Николюка, інша розірвалась біля дороги, одна - на подвір'ї М. Бернатовича і ще одна - не розірвалася. Бомби були вагою близько 100 кг . На щастя, ніхто не постраждав.
У квітні 1944 р. в сніжну погоду радянські війська пробували наступати на Станіслав з боку с. Підлужжя. Хтось повідомив про це німецьке командування у Станіславі, і німці, що сюди прибули, захопили більше десятка радянських солдатів у полон. В одного з них був у кишені сирий буряк, що свідчило про недоїдання солдатів.
Була спроба захопити Станіслав танками з боку Надвірної. Бій відбувся вночі. Найбільше танків було підбито біля аеропорту та на сучасній вул. Чорновола. Передостанній був підбитий біля сучасної обласної бібліотеки, а останній - на повороті біля пошти. Всі танки були підбиті фауст-патронами.
У Станіславі позмінно квартирували німці, угорці та власівці. Біля роздоріжжя вулиць Вовчинецької та сучасної Героїв УПА розміщувалось близько дестяка німецьких танків "тигрів", які час від часу виїздили під лінію фронту (біля Клубівців) і там вели перестрілку. Після великого бою один танк не повернувся, а в другого була зірвана башта (верхня частина з гарматою).
У хаті автора на вул. Вовчинецькій, 199 деякий час позмінно квартирували угорці, які двічі викидали в яму з гноєм патрони. За другим разом вони викинули цілий патронташ та близько 4 кг тротилу. Тротил батько закопав, а патрони віддали Володимирові Николюкові, який навесні 1944 р. двічі навідувався до нашої сім'ї. Тепер там того будинку немає, але навпроти через дорогу збереглась сосна, біля якої проживала з дітьми вдова Миколи Покотила.
Першого квітня 1944 р. німці проводили останню облаву, після якої захоплених відправили до Німеччини. Тоді Григорій Возняк ховався в глибокому снігу. Після облави син його насилу знайшов.
У липні 1944 р. був убитий німцями Михайло Федорів. Перед цим він допоміг односельцю навантажити на воза снопи пшениці, порадив йому їхати з гори додому, а сам пішов коротшою дорогою. Майже внизу його зустріла ворожа куля.
На початку літа 1944 р. до нашої хати навідувались різні люди, що відступали з німцями. Один з них вмів передбачати долю. Мені сказав, що мене чекає дорога і зустрічі з офіцерами, яким не слід довіряти, що я не скоро одружусь. Згодом ці передбачення підтвердилися. Інший був схожий на розвідника. За послуги він щедро платив, але ті гроші уже не мали вартості.
Всередині липня 1944 р. багато молодих хлопців та деякі старші люди направлялися в Чорний ліс, а звідти в Карпати, щоб вступити в УПА. Їх маршрут показаний на карті 2. Частина вовчинецьких добровольців, серед яких був і автор, заночувала в Рибному (в стодолі), де провели ще й наступний день. Розмови велися досить буденні : М. Галько хвалився, що в нього непромокаючі чоботи. І. Базилевич..., що запасся запасною білизною, І. Галущак здружився з І. Базилевичем і з захопленням розказував йому про свої кавалерські пригоди. На наступний день новобранці вирушили в дальшу дорогу, Як пройшли с. Посіч і ще кілька кілометрів, похід зупинився і від передніх рядів поступило повідомлення, що на них напали мадяри. Тоді озброєні хлопці поспішили на допомогу. Вони не тільки визволили своїх, але і захопили понад десяток рушниць. Їх роздали витривалішим. Тоді взяли рушниці Йосип і Михайло Зрайки. Опівдні добровольці вийшли за село Лесівку і під лісом сіли на відпочинок. Тільки лиш приступили до обіду, як з другого боку лісу почалася стрілянина і неподалік від них стали розриватися міни. Новобранці почали розбігатись, хто куди, а дальше добирались кількома групами. Автор приєднався до одної з них, і досить швидко всі опинились на лісовій стежці, по якій пробирались в глиб лісу. Була дана команда рухатись швидкою ходою і на відстані не менше, як 5 м один від одного. Хто стріляв тоді, точно невідомо, найбільш вірогідно, що це були радянські війська. За ніч добралися на збірний пункт. Там автор зустрів своїх однокласників Федора Дебенка і Василя Храбатина. Учасники переходу зупинилися в лісі біля с. Росільної. Далі необхідно було перейти дорогу, що вела через Росільну, по якій рухалася колона німецьких та угорських військ, котрі відступали на захід. Командування УПА вирішило призупинити рух колони, для чого вело переговори з німецькою стороною, в яких брав участь А. Грабко із Вовчинця як перекладач. Шлях наших хлопців проліг у бік с. Міжгір‘я. Після Міжгір’я добровольців розділили: головна колона з обозом направилась у бік сіл Яблінка-Бугрівка. Вона потрапила в засідку червониих парашутистів, якій сприяв засланий в УПА агент КДБ-НКВС Кулагін. [13]. Із вовчинецьких там загинули Михайло Бажан (1925 р. н. ), Іван Базилевич (1920 р. н. ), Дмитро Витвицький (1908 р. н. ), Іван Григораш (1925 р. н. ), Іван Галущак (1926 р. н. ), Михайло Храбатин ("Рудий", 1923 р. н. ), Федорів Василь Дмитрович (1924 р. н.) та Якубів Володимир Григорович (1925 р. н. ). Останній їхав возом і віз важливе спорядження для УПА, в тому числі і друкарську машинку. Михайло Стасинець при цьому відстрілювався із кулемета, даючи можливість іншим відступити.
Друга група новобранців пробиралася лісовими стежками і над ранком добралася на одну із баз УПА. Там усіх вишикували і після відповідної перевірки прийняли до лав УПА. Були сформовані окремі сотні, які направлялися в різні місця. Сотня, в котрій був автор і Василь Новицький із Вовчинця, налічувала близько 40 вояків. Її направили в Пороги, а згодом - у Гуту.
Після досягнення нашої незалежності брат загиблого І. Галущака, Дмитро, вирішив дізнатися, де загинув Іван. Йому з великими труднощами вдалося відшукати останки Івана і перепоховати у Вовчинці.
Друга група переходу пішла лівіше в бік с. Раківця і після нічного переходу, прибула на одну із баз УПА. Там усіх вишикували, опитали і прийняли до лав УПА з відповідним псевдонімом. Я вибрав псевдонім "Шугай". З Вовчинецьких там виявився тільки Василь Новицький з Курисівки. Я разом з ним потрапив в одну сотню, яка перейшла в с. Пороги. В цій сотні перебувало близько 40 осіб. Перебуваючи в Порогах, автор наслухався багато розповідей бувалих учасників про попередню діяльність УПА. зокрема, що в горах була знищена дивізія ґестапівців, що в УПА беруть участь іноземці, колишні військові Радянської армії та партизанських формувань, що УПА мала сутички з польськими озброєними загонами.
В одному місці поляки мали сильне укріплення, яке вояки УПА не могли здолати. Допоміг телеграфіст, що перейшов від більшовиків до УПА. Він викликав радянську авіацію, яка повністю зруйнувала те місце.
Ввечері через появу в Гуті мадярів сотня змушена була відступити в ліс і розмістилась на ночівлю під великою смерекою. Але в другій половині ночіі пустився сильний дощ і всі промокли. Тоді В. Новицький порадив авторові йти додому, на що сотник дав згоду.
Отже, за порівняно короткий час відбулось багато різних подій. Це початок війни між двома монстрами, злочинні дії і відступ радянських військ, сліди злочинів НКВС, створення і ліквідація української держави, голод в 1942 р., жидівське "ґето", вивіз молоді на роботу до Німеччини та Австрії, створення напівтюремного "баудінсту", репресії ґестапо проти українських патріотів і виникнення руху опору проти свавілля окупаційного режиму та червоних партизанів, створення і посилення діяльності УПА, створення дивізії "Галичина" та її тяжкі випробування.