Про той трагічний вивіз Анна Новицька (Литвин) розповіла у статті, що була надрукована в газеті "Наш час" [3]. Згадувала, що на Миколая вона дістала гарні подарунки і була дуже задоволена. Але втішатись довелося недовго. Тільки сім'я поснідала, як почувся жіночий крик. Через вікно вони побачили, що сусідку Гринишин везуть на возі під конвоєм. За кілька хвилин на їх подвір'ї появились військові. Вони вдерлись до хати, обшукали тата, наклали на нього наручники, кілька разів вдарили і кудись повели. Один конвоїр вдарив плачучу маму, і вона звалилась на підлогу. У хаті все поперекидали і вилили на маму і Анну воду з відра. Потім крикнули: "Собірайтесь". Один із них вкинув у торбину дві пригорщі проса і крикнув до мами: "Жуй, паразітка, со своімі малимі паразітами". Прибігла з плачем баба, але її не впустили і відштовхнули. Мати взяла торбинку з пеленками і малу Лесю на руки, а Анну поряд зі собою, і вони мокрі в мороз сіли на віз, і їх повезли до тюрми. По дорозі дуже змерзли. Тюрма була переповнена. Конвоїри кудись забрали жінку з голубими очима і білим волоссям, що стояла з трьома дітьми. Коли її привели до дітей, то вона глянула на них і впала. Діти почали кричати, а конвоїри їх били . Потім репресованих закрили в камері і дали відро гарячої води. Їсти не давали. Раз на тиждень дозволяли передати 0, 5 кг харчів на особу. Вночі чулись крики і зойки катованих, які окупанти старались заглушувати моторами. Наглядачі дозволили одне побачення з маминою сестрою. Вона хотіла забрати Лесю і її, але Лесю мама не віддала, а Анна не хотіла їх покидати. В ніч з п’ятого на шосте січня репресованих вивели на подвір’я, посадили на машини і відвезли до станції, де заштовхали в товарний вагон, призначений для перевезення худоби. В обмерзлих вагонах люди по дорозі вмирали, і їх викидали на ходу поїзда. На одній станції до вагона внесли пічку, в якій горіло вугілля. Анна стала гріти руки, а коли поїзд рушив, пічка перекинулась і вона сильно попекла руки. На кінцевій станції всіх висадили з вагонів на узліссі в 55-градусний мороз. Вранці їх привезли в кінцевий пункт і помістили в довгий барак. Наглядачі всіх порахували і роздали замерзлого хліба з тирсою завбільшки в сірникову коробку. Такий хліб продовжували давати раз на добу. Люди пухли з голоду. Щоночі вмирало близько десятка людей, і живі мусіли їх закопувати. Тих, котрі ще тримались на ногах, примушували ходити в ліс і різати дерево. Хто знемагав, того закатовували. Греко-католицькі священики відправляли Служби Божі за живих і панахиди за померлими, що дуже обурювало конвоїрів. Тоді склали таку пісню:

Світить місяць над зорями,
Закували нас в кайдани.
Прощай, родинонько, прощай,
За мене не забувай,
Бо я сиджу на Сибіру
За Вкраїну, рідний край.

Під весну люди просили конвоїрів, щоб дозволили набрати березового соку. Вони вділили трохи соку матері Анни, але це їй уже не допомогло. Її, хвору, вигнали до лісу. Але вона не могла працювати. За те її жорстоко побили, і жінка померла. За добу після того померла і Леся. Перед смертю вона пищала, мов мишеня. З неї залишились тільки шкіра і кості.
Анна ж ходила до місцевих людей просити щось поїсти. Та рідко хто її пригощав. Одного разу місцева дівчина прокралась до хлопця в барак з патефоном і платівками. Зазвучала пісня "Засвистали козаченьки в похід з полуночі...".Це була велика насолода почути українську пісню в Башлаківському лісопункті Уствімського району Сиктивкарської області. Потім їх перевезли в інший табір, розташований у селищі Трьохазьорка, ближче до Сиктивкару. Людей розмістили в баржі, що стояла на березі. Там було багато щурів, комарів і мошкари, яка виїдала очі. Прибулим дали два відра соленої тюльки, а щоб добути води, потрібно було прорубати лід в річці Сисолі. Якось Анну послали з відром по воду. Берег був високий, і їй довелось роззутись, хоч ноги прилипали до льоду, щоб винести воду на гору. Знесилених людей посилали сплавляти ліс баграми по Сисолі. Дехто падав у воду і топився.
Одна жінка вирішила якось рятуватися. Вона роздобула трохи вівса, зварила в дорогу кашу і запропонувала іншим з нею втікати. Анну пригріла Веретко Марія. Вони сіли на катер і по Сисолі та Печорі допливли до Котласа. Там хотіли сісти на поїзд, але їх заарештували і помістили в Котлаську тюрму, де на цементній долівці сиділо дуже багато в’язнів. Через тиждень відкрили камеру, внесли відро гарячої води і забрали мертвих, яких було багато. Від загибелі в тюрмі їх врятувала вівсяна каша, грудочки якої величиною з куряче яйце їли раз на добу і запивали водою. Через два тижні їх знову завезли в той же табір. Там Анна Ношин відвела малу Анну в Сиктивкарський дитячий "прийомник", де одяг з вошами забрали на "прожарку", зістригли волосся з вошами і помили. Від корости намастили тіло чорною маззю. На очах було нагноєння від золотухи. Дали поїсти щі з капусти. Там Анна пробула карантинний тиждень. Потім її взули в мамині чоботи, одягли мамині суконку та кожушок і повезли в дитячий будинок для репресованих в селище Ніашор Візінського району. На одному ліжку спало по четверо дітей. Їсти давали щі і ріденький суп та 120 г хліба на день. Трохи вчили грамоти і водили групами в ліс різати дерева. Для хлопців була норма 6 м3, а для дівчат – 5м3 . Влітку зобов'язували назбирати 2 відра шипшиини або заготовити березових гілок на 150 - 200 віників. Це були непомірні норми, але діти мусили їх виконувати.
У державні свята дітей примушувати кричати: "Спасібо товаріщу Сталіну за наше счастливое детство".
Повернулась Анна до Вовчинця в 1949 р. Веде активний спосіб життя, належить до Спілки репресованих та РУХу.
Згідно з твердженнями опитуваних, під час цього вивозу було взято під варту двадцять дві особи. Загинуло одинадцять. Втекли додому троє. Відпустили додому Варвару Григораш з дитиною і три дівчини . Не повернулися (там одружились) два хлопці. Це був найбільший геноцид. Всі дорослі були приречені на смерть.
Загинув вивезений в той час і Григорій Ношин, 1905 р. н.
Про репресованих 22 жовтня 1947 року розповіла Марія Стасинець. Коли їхню сім'ю вивозили, їй було всього півроку. Їхали до Казахстану довго (близько місяця). Коли у призначеному місці їх вивели з поїзда, був 30-градусний мороз. Конвоїр представив репресованих казахам як бандитів і закликав не вступати з ними в контакт. Прибулих помістили в барак на околиці Караганди. Тут люди голодували, бо харчів давали мало. Батьки Марійки дуже ревно молились, і це, мабуть, врятувало їх від смерті. Там перебувала і Ганна Сахній із Дубівців. Вона розповіла, що спочатку казахи дійсно уникали прибулих галичан. Але коли вони заспівали українських пісень, то казахи зрозуміли, що репресовані не є бандитами, і почали їм допомагати. Там повнолітніх заставляли добувати вугілля. На відміну від українських шахт у Казахстані добували вугілля відкритим способом. Тут прибулим поступово ставало легше жити, ніж у Сиктивкарі. Микола Стасинець з дружиною навіть зумів побудувати для себе окремий будинок. У 1955 р. один з наглядачів запропонував Стасинцю продати йому свою хату, оскільки вона була кращою від тих землянок, що їх робили казахи. Стасинець дав згоду на це при умові, що його сім'ї дадуть документи і відпустять додому. На цьому вони погодились, і Стасинець повернувся до Вовчинця.
Точну кількість репресованих у 1947 р. встановити не вдалося. Більшість опитаних твердять, що було репресовано 5 сімей. Нижче поданий список чотирьох.

Список репресованих (вивезених) 22 жовтня 1947 року до Караганди (Казахстан)

№	Прізвище, ім'я та по батькові	Рік народження	Інші дані
	Базилевич Михайлина (м)	1910	Там вийшла заміж і не повернулась.
	Базилевич Наталія Іванівна (д)	1930	Не повернулась
	Лапінський Василь Іванович (ч)	1883	Там помер у 1948 р.
	Лапінська Доня Антонівна (ж)	1880	Повернулась у 1956 р.
	Світний Антон Григорович (б)	1911	Повернувся в 1957 р.
	Світна Анна Олексіївна (м)	1915	Повернулась у 1957 р.
	Світний Григорій (с)	1928	Повернувся в 1957 р.
	Стасинець Микола Степанович (т)	1892
	Стасинець Марія Василівна (м)	1885	Повернулись у 1955 р.
	Стасинець Марія (д)	1944
	Стасинець Богдан (с)
	Стасинець Іван (с)		Залишився там.

На таблиці подано 12 репресованих осіб. З них повернулись 8, один чоловік помер, і троє не повернулось.
Про долю вивезених 2 червня 1950 року розповіли кілька осіб. За словами Ольги Харамбури (Новоґродської), її сестру Варвару з п’ятирічним сином, батька Йосипа і матір Марію помістили у вагон від цементу. Туалетний люк був в усіх на очах. Коли вагон рухався, то піднімалась цементна пилюка, від якої було важко дихати. Люди закривали рот платками. Їх довезли до Брошнева і загнали в концтабір, обгороджений колючим дротом та встановленими сторожовими вишками. Репресованих годували раз на день. Замість туалету була викопана яма, над якою були покладені дві дошки. Один хлопець уночі в тій ямі втопився. У бараці було дуже тісно. В тому концтаборі не можна було підходити до загороди. Якось Новогродська Павліна викликала на розмову свою матір Марію Миколаївну. За це її помістили на добу в карцер, де було корито з фекаліями, і не дали їсти. У Брошневі так вони промучилися три місяці, до половини вересня.
Звідти їх знову помістили в товарні вагони і відправили в далеку дорогу. Їхали довго, не вистачало харчів і води. На головних станціях поїзд заганяли в тупик, де він чимало простоював. Деякі люди на станціях догадувались, що везуть репресованих, і кидали їм через віконце варену картоплю в лушпині, якою репресовані ділились між собою.
До Томської області прибули в кінці жовтня. Спочатку їх розмістили в поселенні Паданга Молчанівського району. Там було залишено шість сімей, які значаться в таблиці під номерами 1, 2, 5, 6, 11, 14. Інших відправлено пароплавом у телліший Асіновський район, поселення Батурино і Посейга. Їх поселили в бараки і заставляли заготовляти ліс. Чоловіки зрізали дерева, а жінки обрубували гілля. Спочатку було важко з продуктами. Зароблені гроші їм не повністю платили, і їх на нормальне харчування не вистачало.
Новогродського заставляли вести хоровий гурток, але він категорично відмовився, щоб не прославляти в піснях Леніна, комуністичну партію та радянську державу.
Поступово репресовані навчились підзаробляти і поліпшувати своє матеріальне становище. Невдовзі почали будувати власні хати, обзаводитись коровами і городами, де садили переважно картоплю. Корови їхні зимували в стайні, тому і взимку доїлись, тоді як корови місцевих людей зимували під відкритим небом і взимку молока не давали. Місцеві люди багато дечого навчились у галичан.
Коли відбувалися вибори, то людей заставляли добиратися до виборчих дільниць, що було нелегко у снігові заметілі.
Нещасний випадок спіткав Михайла Данилюка. Впало дерево і зламало йому ногу, а медсестра не захотіла відправити його в лікарню для накладення ґіпсу. Кістки його ноги зрослись неправильно, і він став інвалідом. З цієї причини він, дружина і син Богдан затримались на виселці аж до 1973 р.
Літо в тих місцях триває тільки три місяці і є досить гарячим. В останні роки заслання хлопці навіть грали з місцевими у футбол.
Нижче подаємо список репресованих у 1950 р.

Список репресованих (вивезених) у поселення Батуріно і Тузейга Асіновського району Томської області (2 червня 1950 р.)

№ п/п	Прізвище, ім'я та по - батькові	Рік народження	Ситуативні випадки на засланні
	Білінський Василь Васильович (т)	1910	Повернулися після 1956 р.
	Білінська Олена (м)	1915
	Білінські Тарас і Василь (діти)
	Борисюк Онуфрій (т)	1908	Повернулися після 1956 р.
	Борисюк Параска (м)	1905
	Борисюк Ярослав (с)
	Веретко Марія Василівна (м)	1913	Повернулись у 1957 р.
	Веретко Василь (с)
	Гайдей Анастасія (б)	1903	Всі повернулись у 1957 р. , крім Івана, який помер.
	Гайдей Василь (с)	1929
	Гайдей Володимир (с)	1933
	Гайдей Іван (с)	1935
	Гайдей Ярослав (с)	1938
	Вихованець Михайло (т)	1908	Повернулись у 1957 р.
	Вихованець Олена (м)
	Вихованець Василь та Марія (д)
	Гнатюк Михайло Федорович (т)	1904	Повернулись у 1957 р.
	Гнатюк Анна Семенівна (м)	1906
	Гнатюк Федір, Дмитро, Надія, Віра (д)
	Галущак Пилип Семенович (т)	1902	Помер на засланні в 1955 р. Повернулись у 1957 р.
	Галущак Марія (м)
	Галущак Мирослав (с)
	Вихованець Петро Іванович (т)	1912	Всі повернулись у 1957 р. , крім Івана, який помер на засланні.
	Вихованець Маґда (м)	1916
	Вихованець Роман, Іван (д)
	Дебенко Іван Васильович (т)	1928	Повернулись у 1957 р.
	Дебенко Анна Григор. (м)	1925
	Дебенко Ярослав, Марія, Володимир (д)
	Данилюк Михайло (т)	1911	Славка повернулася в 1957 р., а всі решта в 1973 р.
	Данилюк Ольга Василівна (м)	1919
	Данилюк Богдан (с)
	Данилюк Славка (д)
	Кулиній Іван Михайлович (ч)	1914	Повернулись до Вовчинця в 1956 р.
	Кулиній Катерина (м)	1916
	Кулиній Анна (д)
	Масник Василь Олексійович (т)	1919	Усі повернулись до Вовчинця в 1956 р. Масник Марія вивезена повторно.
	Масник Марія Михайлівна (м)	1921
	Масник Катерина, Леся, Іван (д)
	Масник Марія Олексіївна (б)	1891
	Масник Михайліна (м)	1912	Повернулись у 1956 р.
	Масник Марія Миколаївна (д)
	Масник Анна (Сербиха) (м)	1886	Повернулись у 1957 р.
	Масник Оксана, Богдана, Григорій (д)
	Слижук Михайло Григорович (зять)	1914
	Масник Анастасія	1928	Там вийшла заміж за Матвія Базилія. Вони повернулись.
	Мокляк Василь Олексійович (т)	1903	Помер у 1955 р. у Томську.
	Мокляк Павліна (м)Померла там в	1954 р.	Повернулись у 1957 р.
	Мокляк Олекса, Михайло (д)
	Новоґродський Михайло  (т)	1904	Повернулись у 1959 р.
	Новоґродська Марія (м)	1906
	Новоґродська Варвара (д)	1926	Вивезена за чоловіка Засядка Михайла, уч. УПА.
	Новоґродська Ольга (д)	1936	Там вийшла заміж.
	Новоґродський Йосип (внук)	1945
	Новицький Михайло Олексійович (т)	1907	Повернулись у 1958 р.
	Новицька Гелена (м)	1924
	Новицька Марія (д)	1931
	Новицький Олексій, Василь (с)
	Світна Ольга Антонівна	1925	Повернулась у 1958 р.
	Ушко Микола Дмитрович (т)	1887	Вивезений як куркуль. Усі повернулись у 1957 р.
	Ушко Парасковія Василівна (м)	1894
	Ушко Ілько, Марія, Микола (д)	1929, 1933, 1935
	Федорів Анна Василівна (м)	1904	Повернулись у 1957 р.
	Федорів (Григораш) Марія (д)	1922	Долучився чоловік, що був суджений.
	Федорів Дмитро (т)	1908	Повернулись у 1957 р.
	Федорів Михаліна (м)	1912
	Федорів Іван (с)
	Храбатин Григорій Степанович (т)	1924	Повернулись у 1957 р.
	Храбатин Катерина Ільківна (м)	1924
	Храбатин Мирослав, Михайло, Тарас, Леся (д)
	Храбатин Павліна (м)	1911	Повернулись у 1957 р.
	Храбатин Богдан (с)
	Чагур Іван Йосипович (т)	1911	Повернувся в 1957 р.
	Чагур Гелена Дмитрівна (м)		Померла на засланні в 1951 р.
	Чагур Василь, Анна, Оля (д)		Повернулись, а Оля там залишилася.
	Юрків Василь Іванович (т)	1906	Повернулись у 1957 р.
	Юрків Євдокія Дмитрівна (м)	1911
	Юрків Іван, Ігор, Анна (д)
	Галущак Марія	1905	Не захотіла повертатись.