Сюди відносимо тих, котрі з власної ініціативи самовіддано працюють для суспільства і в першу чергу для мешканців Вовчинця. Це і науковці, вихідці із Вовчинця, які жили або живуть поза межами села.
Про інших відомих людей, які робили корисну для села справу, згадувалось у інших матеріалах.

Доктор о. БАБИН Василь, 1884 р. н., парохував у Вовчинці з 1926 до 1932 р. Був також здібним лікарем. Бідних людей лікував безкоштовно. Враховуючи позитивні якості д-ра о. Бабина, селяни обрали його головою читальні "Просвіти". Там він контролював роботу всіх товариств і гуртків. Був дисциплінованим і вимагав цього від інших, при потребі завжди приходив на допомогу.
Слід вважати, що о. Бабин був політично зрілою і всесторонньо розвиненою людиною. Мав досить велику бібліотеку.
За чиїмось доносом до нього прибула зі Станиславова поліція, щоб перевірити його бібліотеку. На щастя, сталося так, що не виявили заборонених на той час книжок, хоч вони у нього були. Їх о. Бабин показав потім дякові М. Витвицькому, якому він довіряв. На жаль, д-р. о. В. Бабин довго у Вовчинці не пробув.

БІЛІНСЬКИЙ Михайло (1895 - 1983) - відомий у Вовчинці як спеціаліст - універсал. Він сконструював годинник, з якого виходило 12 солдатів (цей годинник викупили до Івано-Франківського краєзнавчого музею), зробив креденс із секретними замками, вікно, яке крутилось, умивальник, де була постійно вода, гарні і міцні двері, а до церкви - сповідальницю і намалював плащаницю, сконструював вітряк, що забезпечував його двір і гіпсярку електроенергією, та багато іншого.

БОЙКО Василь (1892 - 1944) - здібний скрипаль-віртуоз. Грав без нот - на слух, навіть будучи напівсонним. Його запрошували грати на свята, забави та весілля. Переважно очолював троїсту музику.

Родина БОРИСЮКІВ. Про Григорія (1851-1944) досить детально написано в р. 3, а про його сина Дмитра як відмінного машиніста поїздів і бронепоїзда. У Дмитра були два сини: Мирослав і Володимир, які теж стали великими патріотами України. Особливо відзначився Мирослав, 1912 р. н. Після закінчення 7 класів гімназії у Станиславові він поступив до Львівського університету (екзамени були платні, по 20 злотих кожний). Після закінчення університету професор Ґаншинець залишив його працювати тут асистентом. При університеті він робив переклади з латинської мови польською і був редактором. Ґаншинець запропонував Мирославові виконати тут маґістерську (кандидатську) дисертацію, але польський ректор-шовініст порвав його документи і вигнав з університету. Після цього Мирослав влаштувався працювати у першій Станиславівській ґімназії (тепер пл. Шептицького) під керівництвом професора Рибчина. Рибчин часто відлучався, і Мирослав читав за нього лекції.
З приходом радянської влади (1939) Рибчин запропонував кандидатуру М. Борисюка на депутата Верховної Ради УРСР. Приїхавши до Києва на сесію ВР, Мирослав виступив (мав гарний голос, дикцію) із змістовною промовою, яка захопила М. Хрущова. Хрущов після цього викликав Мирослава до себе і призначив його на посаду завідуючого обласним відділом освіти. З часом Мирослав побачив, що видатні особи з числа освітян почали зникати. І щоб зберегти тих, хто залишився, він послав їх у глухі місця області.
При німцях Мирослав вступив до дивізії "Галичина". Коли дивізійників перекинули під Броди, він працював у відділенні зв'язку. Зрозумівши, що радянські війська їх оточують, дав наказ підлеглим виходити з оточення. Як і багато інших уцілілих дивізійників, він потрапив на Закарпаття, а звідти до Австрії. Згодом опинився в таборі для переміщених осіб на пісках Італії. Там Мирослав разом з іншими професорами заснував матуральні курси, щоб молоді дати освіту, а вченим підтвердження їх наукових звань. Мирославові вдалося зв'язатись з Римом, де опікуном скитальців був владика Іван Бучко. З того часу табір відвідували "римські отці" І. Білянич, М. Любачівський, Ю. Прашко та ін. Для здобуття матури тут була створена т. зв. Римська комісія в особі М. Ваврика і о. І. Прашка. Матуральні дипломи підписував сам кардинал Євген Тіссеран і завіряв папською печаткою. Згодом допомогові організації надсилали дивізійникам листи, гроші та пакунки. Для координації допомоги Мирослав був відряджений до Риму. В 1947 р. англійці перевезли дивізійників до Англії і використовували як робочу силу в кам'яному кар'єрі. Незабаром на запрошення владики Амвроса Сенишина Мирослав прибув до Стемфорда (США), де була створена семінарія. Тут він викладав греку і латину [1].
У Колумбійському університеті М. Борисюк здобув два наукові ступені - маґістра та доктора класичної філології. Його докторська праця латинською мовою була згадана в "Ньюсвік" як зразок досягнення людського розуму [2]. М. Борисюк був нагороджений золотою медаллю й грамотою за підписом Вселенського архиєрея Папи Івана Павла Другого [3]. Він віддавав перевагу Гарвардському університетові, де приділяв багато уваги експертизі латини, якою віпьно володів, як і англійською, німецькою, українською, російською, польською, італійською та грецькою мовами. У 1987 р. М. Борисюка не стало серед живих, але він залишив нам велику і добру пам'ять про себе. Серед його колишніх студентів були особи різного рангу, починаючи з кардиалів та єпископів і закінчуючи простими священиками та місіонерами.
У Мирославового брата Володимира (1916- 2001) доля склалася гірше. Він народився саме у війну, коли було дуже важко з харчами. Народився у місті, і його перевезли в тачці до Вовчинця, де було молоко. До школи ходив на Майзлях, а 7-ий клас закінчив у школі, де тепер інститут післядипломної освіти. Спеціальну освіту здобув у трирічній торговельній школі. Потім найнявся працювати у поляка Юльяна - розумного і чесного керівника торгового дому.
Володимир дуже хотів бути льотчиком, і завдяки наполегливості йому вдалося здобути цю професію. Коли його взяли до війська, то зарахували до льотного полку. Радів, як з літака вдавалося сфотографувати краєвиди рідної землі.
При перших совітах Володимир був директором торгового дому, а при німцях - торговим комерсантом: купував товар, який мав попит, і перепродував, переважно в Тернопільській області. На жаль, коштовності, які він придбав, забрали в нього другі совіти. Тоді ж за співпрацю і переховування греко-католицьких священиків його заарештували енкаведисти. Довго мучили, побивши йому голову, і вивезли разом зі сім’єю на Далекий Схід. Про це він написав у газетній статті "Шлях до святого" [4]. Після повернення із заслання В. Борисюк працював у Кременці на Тернопільщині в педінституті.
Повернувшись до Івано-Франківська (80-ті роки), він працював оператором тепломережі трикотажної фабрики.
В. Борисюк був надзвичайно енергійною і творчою людиною. За його ідеєю художник Василь Стефурак створив ікону-картину, в основу якої взяв портрети видатних діячів, героїв України. Увінчує картину образ Матері Божої Оранти. Володимир розповів багато цікавого про Григорія Борисюка, про свого батька Дмитра, про брата Мирослава і про себе. У Володимира й Ірини були три дочки - Віра, Надія і Любов, які успадкували спеціальність мами і стали музикантами. Володимир залишився великим патріотом України.
У Григорія, крім Дмитра, ще був молодший син Іван. Коли зав'язався колгосп, він працював у ньому обліковцем.

БУГАЙ Василь (1905-1946) - відомий мостобудівник. Він керував роботами при будівництві мостів не тільки у Вовчинці, але й в інших населених пунктах. Крім того, брав участь у політичному та культурному житті села. Був учасником хору. Отже, не дарма йому доручили з проводу УПА керувати кількома селами. Він старався, щоб безневинно не гинули його краяни. Перевірив кілька фальшивих доносів на невинних людей і запобіг їх знищенню.

ВЕРЕТКО Семань (1877 - 1935) був одним із засновників товариства "Просвіта". Незвжаючи на незгоди, які виникли між керівниками "Просвіти", він зумів зберегти її від розколу і занепаду. ПІд час Першої світової війни був війтом у Вовчинці, а коли товариство "Просвіта" було відновлено, він знову брав у ньому участь (кін. 20-х - поч. 30-х рр.).

ВИТВИЦЬКИЙ ІВАН ТА ЙОГО РОДОВІД
Іван Витвицький (1850 - 1926) був розумною, активною і роботящою людиною. Володів кількома професіями: ткача, сплавника дерева, хлібороба та дяка. Був зятем А. Слижука. Мав двох синів і шість доньок. Старший син Василь був дуже здібним ткачем, а молодший - Михайло (1890 - 1986) мав кілька професій. З 12 років став музикантом оркестрової музики (грав на кларнеті). Про нього уже згадувалось як про добровольця УСС. Михайло знав добре сільське господарство і вмів робити необхідні обчислення, в тому числі заміряти об'єм (кубатуру) дерева та облік різних товарів. У 30-х роках і пізніше М. Витвицький керував духовим оркестром. Для цього він створив примітивні ноти, де було вказано, в якому порядку, яким пальцем і яку клавішу натискати. Після Другої світової війни він керував оркестром, який був на утриманні спиртзаводу. Дяком Михайло став не з власної волі, а з волі батька, який. будучи хворим, заповів йому продовжити його справу. М. Витвицький брав участь у викупі крамниці у Шіфнера для сільської кооперативи.
Він мав намір вступити в УПА, але після "Карпатського Базару" змушений був повернути додому.
Коли у Вовчинці зав'язався колгосп, М. Витвицький був спочатку в ньому бухгалтером, а згодом комірником та ревізором в сільпо.
Продовжила активний рід Витвицьких Михайлова дочка Параня (1923 р. н.). Вона перейняла від батька високу активність і добру пам'ять. Прості обчислення вміла робити в пам'яті, наприклад, обчислювати вартість кількох товарів
Параня брала участь у роботі читальні "Просвіти": співала у хорі та грала в аматорському (театральному) гуртку. Вийшла заміж за здібного дяка Григораша Михайла (1915 - 1980). Михайло учився у семінарії для дяків, де викладав дуже здібний дяк Іван Дзірак (родом із Печеніжина). У Григораша був гарний і сильний голос. Крім дяківства, він керував церковним і сільським хорами. Про нього згадується в енциклопедії, випущеній за кордоном. Після звільнення із заслання (1956) Михайло став керувати кількома хорами. Музичні і співочі здібності подружжя Григорашів передалися дітям - синові Ігореві (1940 - 1971) та донькам Вірі (1944 р. н. ) і Надії (1958 р. н. ). Ігор був музикант - самоук. Він умів грати на кількох музичних інструментах, в тому числі на бояні. На жаль, він довго не прожив.
Віра закінчила музичний факультет Івано - Франківського педагогічного інституту. Спочатку вчителювала у школі, а згодом працювала в інституті вдосконалення вчителів (тепер інститут післядипломної освіти) та в управлінні освіти.
Надія теж закінчила музичний факультет Івано - Франківського педінституту. Спочатку учителювала у Вовчинецькій школі, згодом була вихователькою в дитячому садку (Івано - Франківськ). Кілька років дякувала і керувала хором у с. Березівці Тисменицького району, учителювала у 10-й школі Івано - Франківська та керувала церковним і сільським хорами у Вовчинці. Віра і Надія мають багато дипломів та грамот. Надія виступала з вовчинецьким хором у багатьох селах і містах області, в тому числі на 1100-річчі Галича (1998). Багато разів побувала з хором за межами області, в тому числі в Каневі на могилі Шевченка.
Хист матері передався і її дочці Надії Данишенко, 1982 р. н., яка вміє гарно співати, декламувати, танцювати, про що свідчать одержані нею 4 дипломи і 4 грамоти, одна з яких почесна. Дівчина має також поетичні і композиторські здібності.

ГАЛУЩАК Маланка (1886-1947) - активна, розумна і здібна жінка, яка володіла кількома, а точніше багатьма професіями. Вона добре вміла господарювати, шити і вишивати та приймати роди у жінок. Коли було відновлено "Просвіту" в 20-их роках, М.Галущак стала її активним членом. Згодом, після відродження Союзу українок, вона навчала жінок раціонального господарювання.
Маланка вміла поєднувати роботу у власному господарстві з суспільно - громадською. 10 років вона керувала Союзом українок (1929 - 1939). Вела активну пропаганду проти пиятики, проводячи вечори тверезості.

ГАЛЬКО Микола, 1941 р. н., навчався у вечірній школі у Станіславі і одночасно працював будівельником на 63-му заводі. Закінчив Владивостоцьке військово-морське училище. Микола мріяв стати підводником на Чорному морі, але українців туди не допускали, тому отримав направлення на Камчатку. Там спочатку був командиром торпедної групи на дизельному човні, а через рік - командиром бойової частини. У 1969 р. був переведений на ракетоносець. Щоб стати командиром, змушений був вступити в партію, хоч комуністичних поглядів не поділяв. Тоді його призначили заступником командира ракетного підводного крейсера стратегічного призначення з 16 ракетами нового покоління. Після закінчення півторарічних вищих командирських курсів в Ленінграді та проходження атестації в Центральній контрольній комісії ЦК КПРС і після 250-тиденного пропливу під водою Галька призначили командиром підводного крейсера [4]. У 1981 р. він принадний на посаду командира бригади підводних човнів. У його підпорядкуванні було 20 ракетно-ядерних підводних човнів та 6 надводних кораблів. Він побував у 18 країнах світу з візитом дружби. Тільки в 1992 р. М. Галькові вдалось повернутися в Україну. Тут його двічі обирали депутатом міської ради від Вовчинця. Тепер М. Галько працює в штабі цивільної оборони і є головою міської організації Спілки офіцерів України. На запрошення читає лекції для населення на політичну тематику.
 
ГАЙДЕЙ Григорій Васильович (1914 - 1951) був здібним хлопцем, і його послали вчитися до "Рідної школи" та ґімназії. У час навчання в ґімназії вступив до ОУН і був її членом до смерті. Після закінчення ґімназії працював каменярем у Станиславові. Григорій брав участь і в політичному житті села. При німцях був секретарем ґміни. Коли була створена УПА, ввійшов до перших її загонів. Після арешту Василя Бугая Григорій перебрав кущове керівництво УПА. Він проходив старшинський вишкіл у Чорному лісі. Яке Григорій мав військове звання, не вдалось встановити. Найбільш вірогідно, що був поручником. З його ініціативи було обладнано печеру Городище під криївку.

ГАЛУЩАК Іван, 1961 р. н. По закінченні середньої школи поступив до Івано - Франківського інституту нафти і газу. В 1990 р. захистив кандидатську дисертацію з електрофізики. Після підтвердження звання кандидата І. Галущак одержав звання доцента.

ДАНИЛЮК Василь, 1931 р. н. У 1961 р. поступив до Львівського політехнічного інситут на механічний факультет. У 1963 р. в Івано - Франківську був відкритий філіал цього інституту і В. Данилюк перевівся сюди. Невдовзі цей інститут став самостійним під назвою "Івано-Франківський інститут нафти і газу". Оскільки В. Данилюк був здібним студентом, то після закінчення інститут його залишили на кафедрі механіки наладчиком обладнання для бурових робіт та викладачем. Час від часу він виїздив у відрядження для налагодження та вдосконалення апаратури для буріння. Тут Данилюк захистив кандидатську дисертацію. Він має шість авторських свідоцтв і один патент. Ще три авторські свідоцтва подав на затвердження.
Вийшовши на пенсію 1993 р., він не склав рук, а організував власне підприємство "Альянс", на якому впроваджує свої винаходи та створює нові.

ДЕБЕНКО Іван (1832 – 1912) - добрий хлібороб та господар. Про його життя немає детальних даних, але кажуть, що він був розумною і розсудливою людиною. Зате досить багато відомо про його сина Михайла, який брав участь у діяльності "Просвіти" та радикальної партії. Він організував знаменитий духовий оркестр та будівництво одного з перших пам'ятників Т. Шевченкові на Прикарпатті. М. Дебенка мобілізували на Першу світову війну.
Його сини Володимир (1904 – 1990) та Богдан (1914 -1979) у той час не могли себе особливо відзначити. Відомо тільки, що вони були добрі господарі. Зате їх сини Михайли зуміли здобули високі звання. Михайло Володимирович, 1930 р. н., закінчив у 1955 р. медичний інститут у Станіславі. П’ять років працював за направленням, а з 1960-го займався науковою та педагогічною діяльністю. В 1969 р. він захистив кандидатську дисертацію, а в 1976 р. призначений на посаду доцента кафедри факультетської терапії, згодом - на посаду декана факультету післядипломної освіти. Має понад 80 надрукованих наукових праць і є співавтором двох підручників. Михайло користується повагою співробітників медичної академії та студентів. Він співає в хорі працівників медичної академії. Багатьом допомагає своїми порадами.
Михайло Богданович (1955 р. н.) закінчив Львівський державний фізкультурний інститут. Зате і тут він мав значні досягнення. Найбільших успіхів домігся в легкій атлетиці і має багато дипломів та грамот. Спочатку він працював у 12-й спортивній школі, а згодом очолив технікум фізкультури (після 1991 р. - коледж фізвиховання). Зараз на пенсії. За педагогічні успіхи він нагороджений медаллю Макаренка. Він заслужений працівник освіти УРСР, відмінник освіти, йому присвоєно звання доцента без кандидатської дисертації.

ДЕБЕНКО Василь (1914 - 1947). У 30-ті роки був учасником хору. При першій радянській окупації влаштувався працювати в ґіпсярці. При німецькій окупації став директором ґіпсярки. Тоді він врятував багатьох людей від вивозу до Німеччини, видаючи їм документи про роботу в ґіпсярці. При другій радянській окупації він переховував учасників УПА, зробивши криївку між дровами. Загинув невинно.
Його внук, також Дебенко Василь, 1970 р. н., у 1992 р. закінчив історичний факультет Прикарпатського університету. Як здібний студент, він поступив в аспірантуру, після закінчення якої захистив кандидатську дисертацію зі слов'яністики.

КРЕЦУЛ В’ячеслав Васильович (нар. 25.05. 1930 р., с. Петро Острів Новомиргородського р-ну Кіровоградської обл.). Після закінчення лісотехнічного технікуму був направлений на роботу в Станіславську область (Порогівське лісництао Надвірнянського лісгоспу), де став майстром лісового господарства.
Він самостійно вивчив лікарські рослини, екологію, бджільництво, художню і скульптурну справу, різьбу по дереву та ін. Виліпив бюст Ю.Гагаріна та інших видатних людей. Значна частина його виробів зберігається у Вовчинецькій школі. У 70-ті роки він перейшов працювати до Івано-Франківська. Був у секретаріаті "Прикарпатської правди", а згодом в Інституті нафти і газу - редактором газети "Студент Прикарпаття". Він член Товариства української мови ім. Т.Шевченка та медичної асоціації України як психолог-програміст вищої категорії. Його обрали президентом асоціації народних лікакрів. Він йог трьох систем, веде вегетаріанський спосіб життя. Виготовив кілька приладів з геології, біоенергетики, діагностики захворювань, для визначення геопатогенних зон тощо.
З 1990 р. він - пенсіонер, але активно працює. Читає лекції для населення про здоровий спосіб життя. Має досить велику бібліотеку.

СІМ'Я НОВОҐРОДСЬКИХ
Про Новоґродського Григорія (1889 – 1928) уже згадувалось. Він був побережником і каменярем. Брав участь в обробці каменів для пам'ятника Т. Шевченкові. Кажуть, що його погляди не співпадали з поглядами П.Галущака і при суперечці не навмисне його було вбито. Син Григорія Йосип (1904 - 1991) також був розумною і здібною людиною. Він умів обробляти камені, був добрим шевцем. Мав здібності до музики, спочатку співав у хорі, а згодом став його диригентом. Йосип був великим українським патріотом, про що згадував Ю. Гуцулів. Старша дочка його Варвара (1926 р. н. ) брала участь у хорі та драматичному гуртку.

СЛИЖУК Антон (1832 - 1903) - будівничий церков у гуцульському стилі. Народився у Солотвині Богородчанського р-ну. У віці 18 років був запрошений до Вовчинця будувати церкву. Тут одружився і не повернувся до Солотвина. Коли у церкві був зведений купол, Слижук зробив на ньому на руках стійку, чим викликав здивування і захоплення селян. Був також мисливцем, стріляв у злодіїв сіллю. Він мав конфлікт із священиком, який найняв арештантів, щоб відібрати в нього частину поля. Слижук за це відлупцював священика палицею по спині. Найбільш вірогідно, що тим священиком був Ф. Решетилович, який поводився нетактовно і не відповідно його санові. Слижук час від часу відвідував Солотвин, а його близькі родичі - Вовчинець. Вони подарували Антонові кілька ягнят.
Як активну і грамотну людину, А. Слижука запросили до керівництва "Просвіти", де він був скарбником (1896 - 1899)
Одну із його доньок, Параню, посватав Захарій Зрайко (дід автора). Старший син А. Слижука Григорій загинув на Першій світовій війні. Правнук А. Слижука Михайло Дмитрович, 1943 р. н., тепер працює на телевізійній студії Івано - Франківська.

УШКО Микола Дмитрович (1887-1976) - заможний і розсудливий селянин. Він набув знань ветеринарного лікаря без відповідної освіти, мабуть, одержав їх у спадок. Лікував домашніх тварин переважно народними методами. Під час Першої світової війни Микола був мобілізований до австрійського війська. Воював на італійському фронті, був поранений. Після повернення до Станиславова його зарахували до оркестру УГА. Як уже згадувалось, при Польщі він був війтом. При першій радянській владі був ветеринаром у колгоспі. Репресований у 1950 р. Тепер у Вовчинці проживає син Миколи - Ілько, який працював землевпорядником. Він любить облік. У нього є список усіх репресованих у 1950 р.